Сплячі красуні - Стівен Кінг

– Ще раз ми вибачаємося за шокуючий зміст цього відеозапису, і я хочу знову нагадати, що підтвердження його цілковитої автентичності ми не отримали, але, як нам тепер повідомили, Просвітлені відчинили свої ворота, а отже, їх облогу завершено. Схоже, це й мусить підтвердити: те, що ви побачили на своїх екранах, дійсно сталося.

Вона помотала головою, немов її прочищаючи, послухала те, що розповідав крихітний білий ґудзик в її вусі, а потім сказала:

– Ми маємо намір повторювати цей відеозапис наприкінці кожної години, і то не через схильність до сенсаційності…

Атож, ще б пак, подумав Френк. Нібито.

– …а на користь суспільству. Люди мусять знати одне: якщо у вас є хтось із близьких або подруг, які опинилися в подібних коконах, не намагайтеся їх прибирати. А тепер знову в студію, до Джорджа Елдерсона. Мені сказали, що в нього там особливий гість, який може кинути трохи більше світла на цю жахливу…

Френк пультом вимкнув телевізор. І що тепер? Що, курва, тепер?

У маленькій Френковій резиденції собаки, яких належало доправити у притулок для тварин Гарвест Гілз, продовжували скажено гавкати на нетлю, що спурхувала і танцювала у вузькому проході між їхніми клітками.

Френк почав гладити дворнягу в себе під ногами.

– Усе гаразд. Усе у нас в порядку, – приказував він.

Собака заспокоївся. Не маючи іншого вибору, він йому повірив.

Магда Дубчек сиділа верхи на трупі свого сина. Вона прикінчила його, встромивши посмугований зеленню уламок блендерної кварти збоку йому в горло, а на додачу ввігнала інший уламок у вухо на всю глибину слухового каналу, зануривши його аж в самісінький мозок. З рани на шиї продовжувала бити кров, просочуючи бежевий килим все ширшою й ширшою калюжею.

Сльози почали котитися у Магди по щоках. Вона неясно, ніби з якоїсь дивної відстані, звернула на них увагу. Чому ця жінка плаче? – запитала вона себе, не певна, хто це плаче і де. А якщо подумати, де зараз сама Магда? Хіба вона не дивилася телевізор, а потім вирішила відпочити?

Вона зараз не в своєму ліжку.

– Агов? – запитала вона у темряви, яка її оточувала.

У цій темряві були й інші. Багато інших, вона подумала, що відчуває їх, але роздивитися не могла – може, отут? Чи отам? Десь тут. Магда помацала спереду себе.

Їй треба знайти їх. Вона не може залишатися тут на самоті. Якщо тут є інші, може, вони допоможуть їй повернутися додому, до її сина, до Антона.

Її тіло підвелося з трупа, з тріском у старечих колінах. Магда хитнулась до ліжка і впала на нього. Очі її заплющились. Знову білі волоконця почали розгортатися з її щік, колихаючись, а потім ніжно спадаючи їй на шкіру.

Вона спала.

Вона шукала інших, у цій, інакшій місцині.

Спекотним був цей день, таке відчуття, ніби зараз літо, а не весна, а по всьому Дулінгу починали дзвонити телефони, неначе дехто з тих, хто стежив за новинами, телефонував тим своїм друзям і родичам, які не стежили. Інші утримувалися, впевнені, що все це обернеться бурею в склянці води, як та Проблема 2000-го, або виявиться відвертою фальшивкою, як оті пересуди в інтернеті, ніби Джонні Депп помер. Унаслідок багато жінок, які віддавали перевагу не телевізору, а музиці, як завжди, вклали своїх малих і немовлят для післяобіднього сну, а коли їхнє вередування припинилося, полягали й самі.

Поспати, наснити собі інші світи, несхожі на їхні власні. Їхні діти жіночої статі приєднались до них у тих снах. Діти чоловічої статі – ні. Це сновидіння було не для них. Коли за годину чи дві ті зголоднілі маленькі хлопчики прокидалися, вони знаходили своїх матерів все ще сплячими, а їхні рідні обличчя оплетеними якоюсь липкою білою речовиною, вони починали плакати і дряпати, прориваючись крізь ті кокони – і це пробуджувало сплячих жінок.

Наприклад, міз Ліен Берровз у будинку № 17 на Елдриджстрит: дружину поліціанта Ріда Берровза. Була в неї щоденна звичка лягти близько одинадцятої покімарити разом зі своїм дворічним сином Ґері. Саме це вона, напевне, й зробила у той Четвер Аврори.

За кілька хвилин по другій годині дня містер Альфред Фрімен, вдівець на пенсії, сусід Берровзів із будинку № 19 по Елдридж-стрит, оббризкував свої гости126 репелентом проти оленів. Грюкнули, прочинившись, передні двері сімнадцятого номера по Елдридж-стрит, і містер Фрімен уздрів міз Берровз, яка спотикливо вийшла з дверей, несучи під пахвою, наче обрізок дошки, свого малого Ґері. Хлопчик, на якому був лише підгузок, кричав і махав руками. Більшу частину обличчя його матері покривала якась щільна маска, тільки шматок того матеріалу вільно метлявся між кутиком її рота і щокою. Можна припустити, що, прорвавши це місце, хлопчик і розбудив матір, тим привернувши до себе її далеку від приємності увагу.

Містер Фрімен не знав, що сказати, він просто стояв на відстані тридцяти футів, зразу поза межею, що Розділяла їхні садиби, а міз Берровз тим часом рухалася по прямій просто на нього. Фрімен порався в саду майже весь ранок; новин він не чув і не бачив. Обличчя його сусідки – чи то відсутність обличчя – шокувало містера Берровза до заніміння. З якоїсь причини з її наближенням він зняв з голови панаму і притиснув собі до грудей, неначе ось-ось мусили заграти державний гімн.

Ліен Берровз кинула свою сплакану дитину в квіти, під ноги Альфреду Фрімену, потім розвернулася і п’яно похитуючись вирушила моріжком у зворотному напрямку. Білі пасма, схожі на клоччя паперових серветок, тягнулися з її пучок. Вона увійшла до будинку і причинила за собою двері.

Цей феномен став однією з найдивовижніших і найбільш аналізованих загадок Аврори – так званий Материнський інстинкт або Рефлекс опіки. Тим часом як множилися, зрештою сягнувши мільйонів повідомлень, випадки агресивної реакції сплячих на інших дорослих, а тих, про які не повідомляли, було ще мільйони; практично не фіксувалось агресії з боку сплячих жінок проти своїх дітей до підліткового віку. Сплячі вручали своїх немовлят і малюків найближчій людині, яку могли знайти, або просто виносили їх і клали за дверима. А самі поверталися до свого місця сну.

– Ліен? – погукав Фрімен.

Ґері вовтузився на землі і ридав, стусаючи листя своїми пухкенькими рожевими