Історія Лізі - Стівен Кінг

Різдво, й навіть тоді він уже був не новий, та коли тато розгорнув пакунок і побачив, що це, він заусміхався так радісно, що, здавалося, його обличчя зараз розколеться навпіл, і як він їй дякував! Знову й знову! Джоді завжди була його улюбленицею, і саме вона, Джоді, якось у неділю, коли всі вони сиділи за обіднім столом, повідомила своїх батьків – хай їй біс, повідомила їх усіх, – що вона вагітна, а хлопець, який зробив їй цього подарунка, подався кудись у широкий світ і завербувався до флоту. Вона запитала, чи тітка Синтія, яка жила у Вулфборо, штат Нью-Гемпшир, не змогла б її взяти до себе, й вона пожила б у неї доти, доки дитину не заберуть на всиновлення – саме так висловилася Джоді, ніби йшлося про те, щоб продати якусь річ. Цю новину вітали незвичною мовчанкою, яка запанувала за обіднім столом. У пам’яті Лізі це був один із небагатьох випадків – а може навіть, і один-єдиний, – коли безперервне клацання ножів та виделок, у міру того як сім голодних Дебушерів обгризали смаженину до кісток, припинилося. Нарешті добра матінка запитала: «А ти поговорила про це з Богом, Джодото?» А Джоді відрубала їй у відповідь: «Це Дон Клутьє нагородив мене животом, а не Бог». Саме тоді тато покинув стіл і свою улюблену дочку, не сказавши жодного слова й жодного разу не озирнувшись. А через кілька хвилин Лізі почула звуки радіо, які долинали із сараю, дуже тихенькі. А за три тижні тато дістав свій перший удар. Тепер Джоді поїхала з дому (щоправда, не в Маямі, туди вона поїде через багато років у майбутньому), а вона, Лізі, стала об’єктом роздратованих дзвінків Дарли, а чому саме вона, маленька Лізі? Тому що Канті на боці Дарли, а телефонувати Джоді марно, це ні до чого доброго не призведе. Джоді відрізняється від інших дівчат із родини Дебушерів. Дарла називає її холодною, Канті – егоїсткою, й обидві звинувачують її в байдужості, проте Лізі думає, що тут ідеться про інше – про щось ліпше й піднесеніше. З п’яти дівчат лише Джоді змогла по-справжньому вижити, анітрохи не отруївшись тим димом провини, який клубочиться над старим віґвамом їхньої родини. Колись бабуся Дебушер створила цей дим, потім їхня мати взялася активно допомагати їй, Дарла й Канті теж готові підключитися до цього, вони вже зрозуміли, що коли ти називаєш цей отруйний наркотичний дим обов’язком, то ніхто не наважиться вимагати, щоб ти загасила це полум’я. Що ж до Лізі, то вона тільки прагне більше бути схожою на Джоді й, коли Дарла знову зателефонує, засміятися і сказати: «Запхай свої поради собі в зад, люба Дарло; ти сама стелила собі ліжко, то й спи на ньому». 15

Вона стоїть у дверях кухні. Дивиться на широкий задній двір, що спускається вниз косогором. Хоче побачити, як він підходить до неї, вийшовши з темряви. Хоче покликати його – атож, більше, ніж будь-коли, – але вперто тримає його ім’я за губами. Вона чекала його весь вечір. І почекає ще трохи.

Але тільки трохи.

Їй стає дедалі страшніше.

16

Денді слухав лише вечірні програми, й вони давно закінчилися, але по програмі ВДЕР передавали старі мелодії – якийсь герой п’ятдесятих співав про юне кохання, – коли вона обполоснула склянку з-під вина й повернулася до вітальні, а він був уже там, стоячи у дверях із бляшанкою пива в руці та своєю загадковою усмішкою на обличчі. Мабуть, вона не почула, як під’їздить його «форд» через музику. Або через болюче пульсування в голові. Або через те, й те.

– Привіт, Лізі, – сказав він. – Пробач, я запізнився. Я справді щиро жалкую. Кілька хлопців із семінару Девіда Гонерса засперечалися про Томаса Гарді, й…

Вона відвернулася від нього, не сказавши жодного слова, й повернулася на кухню, назад до звуків «Філко». Тепер там група хлопців співала «Бум-бум». Він пішов за нею. Вона знала, що він піде за нею, це було цілком природно. Вона відчувала, як усе те, що вона хотіла йому сказати, накопичується у неї в горлі, то були гострі слова, отруйні слова, і якийсь наляканий самотній голос просив її не казати їх йому, не казати цьому чоловікові, але вона прогнала цей голос геть. У своєму гніві вона просто не могла вчинити інакше.

Він тицьнув великим пальцем у радіо і сказав, по-дурному гордий зі свого непотрібного знання:

– Це «Струни». Первісна чорна версія.

Вона обернулася до нього й сказала:

– А ти не думаєш, що мені до сраки, хто зараз співає по радіо, після того як я працювала вісім годин і ще п’ять годин чекала тебе? А ти приходиш, коли вже чверть на одинадцяту, з дурною посмішкою на обличчі, пивом у руці й вигаданою історією про якогось давно мертвого поета, що, проте, виявився набагато важливішим для тебе, ніж я?

Широка усмішка ще не зійшла з його обличчя, але вона все звужувалася, зменшувалася, аж поки не перетворилася спочатку на одну вузеньку борозенку, а потім – на ледь помітну ямочку. Тим часом у його очах з’явилася волога. Розгублений, наляканий голос намагався втихомирити її, але вона не звертала на нього уваги. Вона намагалася вколоти його якомога гостріше. І в тому, як в’янула його усмішка, і в тому, як посилювався біль у його очах, вона бачила, як сильно він її любить, але думала тільки про те, що це наділяє її спроможністю завдати йому ще гострішого болю. І вона на всю котушку використовувала цю можливість. Але навіщо вона це робила? Тому що могла.

Стоячи у дверях кухні й чекаючи, коли він піде геть, вона наговорила йому стільки всякої всячини, що вже й не пам’ятає, що тоді говорила, проте знає, що кожне наступне слово було бодай трохи гіршим, трохи ліпше пристосованим для того, щоб завдати гострого болю. Якоїсь миті вона зі страхом усвідомила, як вона тепер схожа на Дарлу в її найгіршому варіанті – ще одна Дебушер, яка метає громи і блискавки, – і на той час його усмішка вже навіть не висіла в повітрі. Він дивився на неї дивним урочистим поглядом, і вона була нажахана, побачивши, якими великими стали його очі, збільшені тією вологою, що блищала на їхній поверхні, такими великими, що незабаром вони, здавалося, проковтнули його обличчя. Вона зупинилась десь на середині фрази про те, скільки в нього бруду під нігтями і як він гризе їх, наче пацюк, коли