Воно - Стівен Кінг
Трюмо гойднулось вгору-вниз. Раз. Другий. Третій раз. Скидалося, наче воно дихає.
Рухаючись з обережною спритністю, кутики її губ опущені вниз і смикаються, ніби в прелюдії до якогось різновиду судом, вона навшпиньках крізь бите скло обійшла трюмо і вхопила ремінь якраз у той момент, коли Том перекинув трюмо на бік. Беверлі зараз же відступила, просовуючи руку в петлю. Відмахнувши волосся з очей, вона уважно дивилася, що він збирається робити.
Том підвівся. Скалкою дзеркала йому розсікло одну щоку. Тоненький, як ниточка, поріз прокреслив діагональну лінію в нього на лобі. Коли повільно підводився на рівні, він скривився і вона побачила краплі крові на його боксерських трусах.
– Просто віддай мені цей ремінь, – промовив він.
Натомість вона двічі обкрутила ремінь на кулаку і поглянула на Тома виклично.
– Облиш це, Бев. Зараз же.
– Якщо ти наблизишся до мене, я з тебе все лайно вихльостаю.
Ці слова злітали з її вуст, але вона сама не могла повірити, що промовляє їх. А хто, до речі, цей печерний троглодит у закривавлених трусах? Її чоловік? Її батько? Той коханець, якого вона собі завела у коледжі та який одного вечора розбив їй носа, просто з примхи? «Ох, допоможи мені, Боже, – подумала вона. – Допоможи мені, Боже, зараз». А губи її продовжували:
– Я зможу, аякже. Ти жирний і в’ялий, Томе. Я від’їжджаю і гадаю, це назавжди. Гадаю, мабуть, все скінчено.
– Хто цей парубок, той Денбро?
– Забудь. Я була…
Вона второпала, і вже ледь не запізно, що це питання було для відвернення її уваги. Він кинувся до неї раніш, ніж останнє слово встигло вискочити йому з рота. Вона вихнула в повітрі ременем, і звук, з яким той ляснув йому по губах, був звуком впертого корка, вирваного нарешті з пляшки.
Він вискнув, хапаючись руками за рота – очі величезні, ображені, приголомшені. Крізь пальці й по тильним бокам долонь у нього потекла кров.
– Ти розбила мені губи, ти, курво! – верещав він приглушено. – Ах, господи, ти розбила мені губи!
Він знову рушив до неї, тягнучи вперед руки, рот – мокрий червоний мазок. Губи в нього, здається, тріснули у двох місцях. З одного з передніх зубів було збито коронку. Вона побачила, як він виплюнув її вбік. Частина її особистості давала задній хід з цієї сцени, відчуваючи нудоту, стогнучи, воліючи заплющити очі. Але та, інша, Беверлі відчувала бурхливу радість засудженого на страту, якого раптом звільнив з камери смертників якийсь химерний землетрус. Тій, іншій Беверлі, все це вельми подобалося. «Я хочу, щоб ти наковтався цього, – думала та вона. – Хочу, щоб ти цим вдавився!»
Саме ця, інша Беверлі, вихнула ременем востаннє – ременем, яким він шмагав її по сідницях, по ногах, по грудях. Ременем, яким він впродовж останніх чотирьох років полосував її незліченну кількість разів. Кількість отриманих ударів залежала від глибини провини. Том приходить додому, а вечеря холодна? Два ремені. Бев запрацювалася допізна в студії і забула подзвонити додому? Три ремені. Агов, тільки-но погляньте, Бев знову отримала штрафний талон за парковку. Один ремінь… поперек грудей. Він був добрим. Він рідко залишав синці. Воно й не дуже боляче було. Якщо не зважати на приниження. Це їй боліло. А що їй боліло найгірше, це розуміння того, що частина її прагне цього болю. Прагне цього приниження.
«Останній раз винагороджує за все», – подумала вона й вихнула.
Вона пустила ремінь низько, навідмаш, і той вжарив йому по яйцях з коротким, але важким звуком, звуком, як ото коли жінка вибиває килим ляпалкою. І цього якраз вистачило. Уся войовничість негайно сплила з Тома Рогана.
Він видав тоненький, безсилий зойк і впав на коліна, немов для молитви. Руки притиснуті між ніг. Голова закинута назад. Жили напнуті на шиї. На губах трагедійна гримаса болю. Ліве коліно Тома прийшлося прямо на важкий, гачкувато зазублений уламок якоїсь з потрощених пляшечок з-під парфумів, і він тихо перекинувся на бік, немов кит. Одна рука покинула яйця й ухопилась за порске коліно.
«Ось ця кров, – подумала вона, – Господи, він весь кровоточить».
«Він виживе, – ця нова Беверлі – Беверлі, яка, схоже, виринула на поверхню з телефонним дзвінком Майка Хенлона, – холодно відповіла їй. – Такі парубки, як він, завжди виживають. Тобі краще забратися звідси к чорту, поки він не вирішив, що хоче ще трохи поводити танго. Або поки не вирішив, що хоче спуститися до підвалу по свій вінчестер».
Беверлі позадкувала й відчула, як у ногу їй уп’явся біль, коли вона наступила на осколок розбитого дзеркала трюмо. Вона нахилилася, щоб ухопити ручку своєї валізи. Ані на мить не зводячи з нього очей. Вона позадкувала крізь двері й позадкувала по коридору. Валізу вона тримала перед собою обома руками, і та била їй по гомілках, поки вона задкувала. Порізана ступня залишала криваві відбитки її п’яти. Коли вже досягла сходів, вона розвернулась і поспішила вниз, не дозволяючи собі думати. Вона підозрювала, що жодних зв’язних думок у ній не лишилося, принаймні наразі.
Вона відчула легеньке поплескування по нозі й вискнула.
Поглянувши вниз, вона побачила, що то кінець ременя. Інший кінець все ще залишався намотаним їй на руку. У цьому тьмяному світлі ремінь дужче, ніж будь-коли, був схожий на мертву змію. Скрививши відразливо обличчя, вона кинула його через перила й побачила, що той приземлився у формі S на килимі нижнього коридору.
При підніжжі сходів вона руками хрест-навхрест вхопилася за поділ своєї мереживної білої нічної сорочки і стягнула її через голову. Сорочка була в крові, і вона не могла залишатися в ній більше ані секунди, хай би там що. Вона пожбурила сорочку вбік, і та повисла на фікусі біля дверей у вітальню, наче якийсь мереживний парашут. Вона, гола, нахилилася до валізи. Соски в неї були холодні, тверді, як кулі.
– БЕВЕРЛІ, НЕГАЙНО ПІДНІМАЙ СВОЮ СРАКУ НАГОРУ!
Вона ахнула, пересмикнулась, потім знову нахилилася до валізи. Якщо в нього вистачає сили так голосно кричати, в неї є набагато менше часу, ніж вона вважала. Відкривши валізу, вона видобула трусики, блузку, старі «лівайси»173. Все це вона поспішливо натягувала на себе, стоячи біля дверей, не випускаючи з очей сходи. Але Том так і не з’явився на їх верхньому майданчику. Він іще двічі проревів її ім’я, і кожного разу вона скулювалася від цих звуків, з очима загнаними, губи відвернуті від зубів у неусвідомленому оскалі.
Ґудзики блузки вона проштовхувала в петельки якомога швидше. Двох верхніх ґудзиків не вистачало (це було парадоксально-кумедно, як мало вона обшивала саму себе), і Беверлі подумала, що має зараз вигляд якоїсь шльондри за сумісництвом, котра шукає собі короткого перепихону, перед тим як пошабашити – але й так згодиться.
– Я ВБ’Ю ТЕБЕ, ТИ, КУРВО! ЙОБАНА ТИ КУРВО!
Вона затріснула валізу і замкнула на ній замок. Звідти, наче язик, стирчав рукав якоїсь блузки. Беверлі озирнулася навкруги, маючи підозру, що більше ніколи
