Страта - Марина та Сергій Дяченко
— Пані Хміль?
Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера...
— Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив...
Він зробив паузу ніби ненавмисне — щоб вона люб’язно спростувала його — мовляв, нічого страшного, я слухаю.
Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.
— Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.
— Про мого колишнього чоловіка, — наголосила вона мимохідь.
У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.
— Він... живий?
— Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення...
— То він живий?!
— Так, звичайно... Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки...
Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей...
— Він... щось накоїв?
Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди...
Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)
— Тоді — до чого тут я?
— Нам необхідно зустрітися.
Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку...
Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету — а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей...
— Сьогодні?
— Завтра вранці, — невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. — Якщо побажаєте, за вами пришлють машину...
— У мене багато роботи, — повідомила вона про всяк випадок.
* * *...Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку — першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися — аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці...
І — закрутилося...
На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали... до Івоніки в гості.
Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик — величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків...
Вікна його будинку були порожні й темні — батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.
Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю...
У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею...
Івоніка спрагло й часто дихав. Він ніяковів, усміхався, здригався — і, нарешті, заліз до неї під ковдру; вона, одурманена вином, заплющила очі й віддала себе в руки долі... Аж тут під самісінькими вікнами гримнув ні сіло ні впало духовий оркестр.
...Ірена здригнулася — спогад було занадто виразний... Зняла руку з теплого панцира. Обмінялася поглядом із черепахою, послухала шум вітру за вікном, втомлено опустилася в крісло.
Негідник... Того дня він зустрів парочку закоханих і безпомилково накинув на дівчину оком. Простежив. А потім вигріб із кишень весь дріб’язок і зробив голодраним оркестрантам персональне замовлення...
...Вони стояли під вікном — бадьорі волоцюги з мідними трубами, — оті, з перехрестя... І гриміли весільний марш так, що в сусідніх будинках перелякано засвічувалися вікна... Бамс! — пронизливо клацали тарілки. Бамс!.. І вона заплакала, спохопилась і гарячково почала одягатись, а Івоніка укляк стовпом, а потім хутко рвонув вікно, обриваючи поролонові смуги утеплювача, і пошпурив на музикантів круглу табуретку...
Здоровезна туба з’імітувала непристойний пшик.
Івоніка опустився на підлогу й гарячково згадував усі брудні лайки — які знав і колись чув та забув, і ще такі, яких не знав і не чув — вони придумалися на ходу і тому вилітали з рота якось жалюгідно...
Яка вона була дурепа... Невже це так неминуче, й у вісімнадцять років усі дівчатка — ідіотки?!
А тоді вона, звичайно, вмить протверезіла. І бігла під звуки весільного маршу світ за очі і ледь не потрапила під машину...
А наступного ранку її, заплакану, кілька разів кликали до телефону, але вона не підходила, не бажаючи розмовляти з Івонікою... А коли покликали вчетверте, і вона зробила над собою зусилля та спустилася до віконця вахтерки, — ніякого Івоніки в слухавці
