Карта днів - Ренсом Ріггз

Пані Сапсан погладила її по руці:

– Усе гаразд, дорогенька. Ти все зробила правильно і точно.

– Ага, – озвався Єнох. – Точно в стіну.

Ми озирнулися та побачили інших дітей, які спостерігали за нами, щільно збившись у проході до вітальні.

– Я наказувала всім лишатися на місці, – зауважила пані Сапсан.

– Після такого? – заперечив Єнох.

– Пробач мені, Джейкобе, – звернулася до мене Бронвін. – Вони так сварилися, і я не знала, що робити. Я ж не зашкодила їм?

– Гадаю, ні, – відповів я. Я вже колись був випробував на собі солодкий сон, викликаний порошком Матінки Пилок, і цей гараж був не найгіршим місцем, щоби комусь провести в ньому ще кілька годин. – Можу я побачити телефон мого дядька?

Бронвін передала його мені. Екран був розбитий і вкритий тріщинами, схожими на павутину, але, коли засвітився, виявився читабельним. На ньому я побачив низку есемесок від моєї тітки:

«Що сталося?»

«Коли будеш дома?»

«Все ОК?»

У відповідь дядько Боббі почав був набирати «ВИКЛИЧ КОПІВ», а потім, вочевидь, збагнув, що він і сам легко міг би їх викликати. Але Бронвін забрала в нього телефон, перш ніж він устиг. Якби вона спізнилася хоч на кілька секунд, до нас, либонь, навідались би спецпризначенці. У мене аж у грудях здавило, коли я зрозумів, як легко наше становище могло стати небезпечним та складним. «Блін, – подумав я, переводячи погляд із розбитого автомобіля на розбиту стіну, а з неї на розбиті гаражні ворота. – Уже стало».

– Не хвилюйся, Джейкобе. Я справлялася і з набагато гіршими ситуаціями. – Пані Сапсан походжала навколо автомобіля, оцінюючи збитки. – Твоя сім’я міцно спатиме аж до ранку, і, насмілюся зауважити, нам слід спробувати зробити так само.

– А що потім? – стривожено запитав я. І вже почав пітніти: у гаражі з некондиційованим повітрям було задушно.

– Коли вони прокинуться, я зітру їхні останні спогади та відправлю твоїх дядьків по домівках.

– А що як вони?..

– Я поясню їм, що ми – далекі родичі з боку батька, приїхали з Європи, щоб ушанувати пам’ять Ейба на його могилі. А що стосується твоєї відправки до психіатричної лікарні, то тепер ти почуваєшся набагато краще і відповідного лікування там не потребуєш.

– А що?..

– О, ще й як повірять; звичайні дуже добре піддаються навіюванню після стирання пам’яті. Можливо, я могла б навіть переконати їх, що ми – гості з колонії на Місяці.

– Пані Сапсан, будь ласка, припиніть.

Вона посміхнулася:

– Мої вибачення. Століття в ролі директорки привчають передбачати запитання з практичних міркувань. А тепер, діти, ходімо: нам необхідно обговорити правила поведінки на наступні кілька днів. Нам багато треба вивчити про теперішній час, а часу в нас тепер на це вивчення немає.

Вона стала виштовхувати дітей із гаража, а вони тим часом закидали її питаннями та скаргами:

– А як надовго ми тут? – запитувала Олівія.

– А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? – запитувала Клер.

– Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, – скаржився Мілард.

Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?

Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми – вразливими, сумирними, трохи заслиненими.

Можливо, був інший шлях.

Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:

– Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнайскоріше не з’явиться вечеря.

– Я не впевнений, що повинен залишити їх, – сказав я, кивнувши на мою сім’ю.

– Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.

– Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.

– Ти не повинен переживати, – вона підійшла і стала поряд, – це не твоя провина. Узагалі.

Я кивнув:

– Це здається трохи сумним – усе це.

– Що саме?

– Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.

Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.

– Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.

І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:

«Дурко Дж уже в дурці?»

– Що це? – спитала Емма.

– Нічого важливого.

Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.

І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.

– Ходімо придумаємо щось із вечерею.

– Ти впевнений? – спитала Емма.

– Цілком.

Коли ми виходили, я вимкнув світло.

Я запропонував замовити піцу – там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.

– Її готують десь та приносять тобі додому? – спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.

А Бронвін запитала:

– Піца – це щось із флоридської кухні?

– Не зовсім, – відповів я. – Але повірте, вона вам сподобається.

Я подзвонив у прийом групових замовлень, і ми у вітальні повсідалися на кушетках та стільцях чекати, поки привезуть. Пані Сапсан прошепотіла мені на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоєї промови». І, не чекаючи на відповідь, вона прочистила горло та оголосила на всю кімнату, що я хочу щось сказати. Тож я підвівся та почав дещо незграбно імпровізувати:

– Я такий радий, що всі ви тут. Не впевнений, чи відомо вам, куди моя сім’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше місце. Я маю на увазі… – завагався я. – Я маю на увазі, воно