Елізіум - Наталя Чибісова
— Майбутнє, — почала вона, — це камінь, який ти кидаєш уперед, не знаючи, куди він утрапить. Що я зробила б? Чи не однаково? Однозначно не пішла б воювати з Інквізицією, чого, я підозрюю, побоюються. Спробувала б жити нормальним людським життям, якби вдалося. Напевно, не вдалося б. Усе одно була б Інквізиція і таке інше. Він був правий, отой чиновник, з 516-го кабінету, я б таки зірвалася і накоїла лиха. Тому, чи не однаково? Ти уявлення не маєш, як це — жити, відчуваючи повсякчасний страх, що по тебе прийдуть, а тепер та сама боязнь тут, тільки в тисячу разів сильніша. Наче страх, розкиданий по днях, за багато років наперед зібрали, стиснули й помістили в ці кілька днів, — її обличчя стало надзвичайно серйозним. — Не хочу більше боятися. Це безумство. Але хіба можливо подолати жах лишень зусиллям волі? Або боїшся, або ні. Це об’єктивно. Не можна сказати собі: «Я більше не боюся», і не бояться. Можна, щоправда, спробувати. Завжди так роблю, коли не впевнена в собі — намагаюся спробувати. Найчастіше вдається. Я вже стала заспокоюватися, але вчорашнє добряче мене струснуло. Знаєш, це було наче перевірка. От воно, в тебе перед очима, зараз зайдуть і скажуть: «Ходімо!», і треба буде йти, не можна буде не піти, а ти не готовий. Хіба можна до цього підготуватися? І міркуєш собі — тільки не зараз, хоча знаєш, якщо не зараз, то завтра, а до «завтра» житимеш у страху, може, сьогодні навіть краще, навіщо триматися за таке життя? Якби не ти, певно б, збожеволіла, а так — навіть схоже на життя. Знаєш, що найдивніше? Мабуть, чув таке безліч разів. Навіть коли усвідомлюєш, що не маєш майбутнього, що Інквізиція не дасть тобі спокою, все одно щось собі вигадуєш, фантазуєш, так, ніби майбутнє — є. Ми так звикли — попереду завжди щось є, йдемо туди, підходимо й бачимо: це лише біле полотно з малюнками або завіса, за якою щось геть інше. Не можемо жити й бачити в майбутньому лише темряву й ката, який чекає на нас, завжди так неможливо жити. Може, кілька днів нескладно, але там, на волі, щодня не вдається. Це так дивно, — Ліза стала плакати, — але, можливо, мені не вельми подобалося жити. Вчора я зазирнула в минуле, і жаліти не було за чим. Не таким уже й красивим було моє життя. Бути завжди чужим, коли всі навколо — свої, всі — брати й сестри одне одному, а ти — чужий. Ти бачив, може, краще за мене, якими є ті, хто на моєму боці. «Ми не любим’ подібних до себе, не любим’ тих, що Бог зліпив із іншого тіста, осоружний нам час, але радше місце».[10] Такі свої — гірші за чужих. Хіба Роберт, який розважається, відвідуючи страти як театр, хіба гірший він за проклятих, які послуговуються здібностями, щоб устромити ікла в горло подібним до себе? Я не виправдовую нікого, вони завдають людям шкоду. Але чому ви прагнете знищити нас усіх, ми ж не однакові, і хто вам сказав, що ваші діти не народяться завтра такими, як ми?
— Лізо, — зупинив її Ерік, — це не допит, ми не з’ясовуємо ступінь твоєї вини. Не мусиш мене переконувати. Я все бачу. Але ти знову змінила тему, спробувала втекти від реального майбутнього. Повернись до того місця, де йшлося, що тобі не подобалося жити.
Ліза замислилася, силуючись пригадати, про що саме говорила на початку. Врешті-решт, згадала:
— Дивно. Якщо мені так погано велося, чому я настільки не хочу йти?
— А ти й справді не хочеш іти, чи боїшся того, як усе відбудеться? Чому б не подумати, смерть — це лише темрява, за якою світло?
— Мабуть, це справді страх. Думаю, Інквізиція просто гає час, витрачає мої й свої сили. У мене раптом думка сяйнула — їм нічого не вдасться. Бо я повернуся. Чомусь твердо знаю, доки не зроблю того, для чого прийшла, все повторюватиметься. Промине, може, двадцять років, може, трохи більше, і я знову сидітиму тут, навпроти тебе, тільки ти будеш зовсім старим, а в мене навіть риси обличчя не зміняться.
Ерік стрепенувся. Він проґавив мить, коли Ліза впала в транс. Захотілося підхопитись, але побоявся налякати її. Він став погладжувати її передпліччя, заспокоюючи, відтак обережно встав і вклав Лізу на спинку дивана. Її погляд став бездумним, обличчя світилося, вона дивилася на нього невидющими очима й була схожа на ляльку. Він обережно вийшов з кімнати, але щойно опинився за дверима, побіг. Трохи згодом зайшов до кімнати так само обережно, як і виходив. Ліза сиділа на дивані й дивилася в порожнечу. Він присів поряд і підніс до її губів склянку води, слідкуючи, щоб робила маленькі ковтки. Ліза поступово приходила до тями. Ерік відвів її на кухню й наполіг, щоб вона добре поїла. Ліза ще не остаточно вийшла зі стану забуття й час від часу знову впадала в задумливість, немов силувалась пригадати щось важливе, але їй це не вдавалося. Ерік, прагнучи відволікти її, запропонував прогулятися.
Ліза ще не бачила стільки сонячних осінніх днів поспіль. Дарунок, який важко не поцінувати. Ерік докладав значних зусиль, щоб розвеселити її. Але вона намагалася зосередитися. Ерік помилявся, думаючи, що Ліза не пам’ятає власних слів. Вона вміла контролювати себе у стані трансу. Її задумливість мала іншу причину — Ліза намагалася проаналізувати сказане в забутті. Найважливішим було те, що вона більше не відчувала страху. Тобто страх леза, як вона для себе це назвала, залишився, але сама смерть більше її не лякала. Хоча, якщо сказане нею правда, — приємного мало. Світле майбутнє, нівроку… Боги, мабуть, справді жахливо не любили її. І одного