Шлях меча - Генрі Лайон Олді

А моя, моя власна пам’ять про те, що трапилося?

Ні. Я не в змозі відмовитися від цієї руки. Я не буду від неї відмовлятися.

…Обережно, ледь чутно я потягнувся до сталевої руки-рукавиці – і крізь неї далі, крізь сонні шари її пам’яті, обминаючи їх, не тривожачи чуйний спокій, немов я підкликав Придатка, ще не знаючи, навіщо, ще роздумуючи, сумніваючись…

І незабаром відчув, як щось тягнеться мені назустріч.

Що це? Хто це?

«Хто ти?» – тихо запитав я, зупиняючись.

«Хто ти?» – луною почулося відтіля.

«Я – Вищий Мейланя…»

«Я – Вищий Мейланя…»

Тиша.

І – стрімким обопільним випадом:

– Я – прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг! А ти – ти мій…

– Я – Чен Анкор Вейський! А ти – ти мій…

Я так і не зміг сказати: «Ти – мій Придаток!»

А він? Що не зміг сказати він?!

Ти – мій… Я – його?!.

…Латна рукавиця, у якій спить пам’ять про забутий час, хиткий міст між двома світами, що поєднує їх в одне ціле… і здригнулися неживі пальці, а кольчужні кільця немов уросли в тіло, коли ми ввійшли один ув одного: Звитяжець і його Придаток, Людина і його Меч; увійшли, але не так, як клинок входить у тіло, а так, як увійшли ми, стаючи злитим, єдиним… яким, напевно, і були, не розуміючи цього…

Ні, ми не нишпорили в спогадах один одного, як злодій у чужих скринях (цей образ був незрозумілий мені, але Чен чітко уявив його, і…), і знання наші не злилися в один нерозривний моноліт, як зварюються смуги різного металу в майбутній клинок (не-Звитяжцеві важко було повною мірою відчути це, але…); просто…

Просто я не можу передати це словами.

І обоє ми завмерли, коли із чорних глибин пам’яті латної рукавички пролунали два глухі, ледь чутні голоси, які ведуть розмову без початку й кінця…

– Ось людина стоїть на роздоріжжі між життям і смертю. Як їй поводитись?

– Не будь дволиким, нехай меч сам стоїть спокійно під небом!..

…Сам, – подумав я.

…Сам, – подумав Чен.

…Сам, – подумали ми.

Сам під небом.

І я зрозумів, що більше ніколи не назву Чена Придатком.

Уранці двері в кімнату виявилася незамкнені.

Чен сходив умитися, тоді одягнув мене в піхви, і ми пішли в кузню.

А в кузні було напрочуд тихо й прохолодно. Мовчали міхи, не палав горн, і в кутку спиною до нас сидів Придаток-підмайстер, перебираючи зародки майбутніх Звитяжців. Із-за його шкіряного фартуха визирав Малий хвилястий крис, який уважно стежив за роботою свого Придатка.

Двічі Придаток мало не пропустив зародки з недостатньою кількістю шарів металу, і двічі Малий крис внутрішнім поштовхом зупиняв Придатка, змушуючи ще раз оглянути сумнівний зародок, не даючи з’явитися на світ щербатому Звитяжцеві.

Я мовчки спостерігав за роботою доти, доки Малий крис не помітив мене.

Він здригнувся – так, на його місці я теж би здригнувся після всього, що було, – і отямився лише після доволі-таки нечемної паузи.

– Вітаю тебе, Вищий Дан Ґ’єне! – квапливо вимовив крис, і Придаток його жваво підвівся на ноги. – Вітаю і…

– І поговоримо, – закінчив я з легкою іронією. – Ні, не вестимемо Бесіду, а просто поговоримо. Тебе як звуть?

– Семар, – квапливо відповів він, доки Чен вішав мене на спеціальний гак у збройовому кутку, і мені довелося двічі кивнути Семарові, вказавши на гак поруч, перш ніж він мене зрозумів.

Зрозумів і завис біля мене, зачепившись кільцем у зубах змії з його руків’я.

– Семар, – ще раз назвався крис. – Малий крис Семар із Малих кузні глави роду Довгих палиць Ґердана на прізвисько Шпичастий Мовчун, і ще…

– Шпичастий Мовчун, кажеш, – ліниво протягнув я. – Що ж…

– Так, Вищий Дан Ґ’єне, воістину так, – дзвякнув Семар. – А я…

– А ти – Хвилястий Базіка, – перебив його я. – Бач, розспівався, як в Абу-Салімів на прийомі… Ти в кузні хто? Ти – господар… або майже господар. А я – гість. Ото й поводься, як личить господареві в присутності гостя. Нехай хоч і тричі Вищого.

– А мені ваш випад страшенно подобається, – невлад брякнув крис Семар. – Косий. У кидку, аж від землі. Я на три турніри поспіль із кузні відпрошувався. Ґердан бурчав, але нічого, відпускав… Дуже випад у вас чудовий. А востаннє я й розгледіти майже не встиг. Завадили…

– Хто? – поцікавився я.

– Та Вищий Ґвеніль і завадив, – щиросердо пояснив Семар. – Дворучний, із Лоулезьких еспадонів, ви ж його знаєте!..