Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Прошу не повчати протоколяра. Прошу продовжувати признання.
— Нератін у ворота застукав. Ґречно сказав, хто ми і з чим ми, ґречно просив вислухати. Впустили. Майстерня мечника добра будівля була, гострокіл із соснових паль, вежички з дубової клепки, всередині на стінах модрина полірована…
— Суду не цікаві архітектурні подробиці. Нехай свідок переходить до суті. А перед тим прошу повторити для протоколу прізвище мечника.
— Естергазі, вельможний трибунале. Естергазі із Фано.
* * *
Мечник Естергазі довго дивився на Бореаса Муна, не поспішаючи з відповіддю на поставлене запитання.
— Може, Бонгарт тут і був, — сказав нарешті, граючись кістяним свищиком, що висів у нього на шиї. — А може, його тут і не було? Хтозна? Тут, моє панство, в нас майстерня, що мечі робить. На усі запитання, що мечів стосуються, я відповім охоче, швидко, повно й вичерпно. Але не бачу причин відповідати на запитання, що стосуються наших гостей і клієнтів.
Кенна витягнула з рукава хустку, вдала, що витирає ніс.
— Причина може знайтися, — сказав Нератін Чека. — Можете знайти її ви, пане Естергазі. Можу я. Хочете вибрати?
Попри деяку жіночоподібність обличчя Нератіна вміло ставати твердим, а голос — зловорожим. Але мечник тільки пирхнув, граючись свищиком.
— Вибирати між підкупом і погрозою? Не хочу. І те, й інше я вважаю вартим плювка, не більше.
— Тільки одна маленька інформація, — прокашлявся Бореас Мун. — Чи це так багато? Ми ж знайомі не від сьогодні, пане Естергазі, та й прізвище коронера Скеллена для вас не чуже…
— Не чуже, — перервав мечник. — Аж ніяк не чуже. Справи й дії, які з тим прізвищем поєднуються, нам також не чужі. Але тут ми маємо Еббінґ, королівство автономне й самоправне. Хай тільки з вигляду, але ж — все ж таки. Тому нічого ми вам не скажемо. Їдьте собі своєю дорогою. Щоб трохи підсолодити, обіцяю, що коли за тиждень чи місяць хтось почне розпитувати про вас, то почує від нас точнісінько те саме.
— Але ж, пане Естергазі…
— Треба чіткіше? То прошу. Геть звідси!
Хлоя Штітц люто засичала, долоні Фріппа й Варгаса поповзли до руків’їв, Андрес Віерни сперся кулаком на клевець, що звисав біля коліна. Нератін Чека не ворухнувся, а обличчя його навіть не здригнулося. Кенна бачила, що він не зводить погляду з кістяного свищика. Перш ніж вони увійшли, Бореас Мун попередив їх — свист той був би сигналом для охоронців, що чекали в укритті, — професійних рубайлів, яких у майстерні мечника звали «контролерами якості виробів».
Але, передбачивши все те, Нератін і Бореас запланували наступний хід. Мали за пазухою козирну карту.
Кенну Сельборн. Чуйну.
Кенна вже почала зондувати мечника, делікатно покльовувати його імпульсами, обережно проникаючи у гущавину його думок. Тепер була вона готова. Приклавши до носа хустку — завжди існувала небезпека крововиливу, — вдерлася йому в мозок пульсацією і наказом. Естергазі закашлявся, почервонів, обіруч вчепився у стіл, за яким сидів, наче боячись, що стіл відлетить у теплі краї разом зі стосом рахунків, каламарем і прес-пап’є, що зображувало нереїду, яка цікавим чином розважалася із двома тритонами одразу.
Спокійно, наказала Кенна, то нічого, нічого не діється. Просто ти маєш бажання розповісти нам про те, що нас цікавить. Адже ти знаєш, що нас цікавить, а слова у тебе аж рвуться на волю. Тож — давай. Починай. Побачиш, щойно почнеш говорити, у голові твоїй перестане шуміти, у скронях гудіти, а у вухах поколювати. Й судома щелепи відпустить.
— Бонгарт, — хрипко сказав Естергазі, відкриваючи рота частіше, ніж потребувала того силабічна артикуляція, — був тут чотири дні тому, дванадцятого вересня. Мав із собою дівчину, яку звав Фалькою. Я чекав на той візит, бо двома днями раніше доставили мені від нього листа…
З лівої ноздрі в нього потекла тоненька цівочка крові.
Кажи, наказала Кенна. Кажи. Кажи все. Побачиш, як тобі полегшає.
* * *
Мечник Естергазі з цікавістю приглядався до Цірі, не встаючи з-за дубового столу.
— Для неї, — здогадався, постукуючи ручкою пера об прес-пап’є у вигляді досить химерної групи, — для неї той меч, про який ти просив у листі. Вірно, Бонгарте? Ну, тож оцінимо… Перевіримо, чи збігається з тим, що ти написав. Росту п’ять футів і дев’ять дюймів. Так і є. Вага сто дванадцять фунтів… Ну, дали б ми менше ста дванадцяти, але то дрібна деталь. Рука, писав ти, на яку рукавичка п’ятого нумеру пасує… Покажи-но руку, ясна пані. Ну, й те сходиться.
— У мене завжди сходиться, — сухо сказав Бонгарт. — Маєш для неї якесь пристойне залізо?
— У моїй фірмі, — гордовито відповів Естергазі, — не створюється і не пропонується залізо ніяке, окрім пристойного. Розумію, що йдеться про меч для битви, не для парадної декорації. Ах, вірно, ти ж писав. Зрозуміло, зброю для цієї панни знайдемо легко. Для такого зросту й такої ваги підходять мечі у тридцять вісім дюймів, виконані у стандарт. Вона з її легкою будовою і малою рукою потребує міні-бастард із руків’ям, подовженим на дев’ять дюймів, і з шаровим оголів’ям. Міг би також я запропонувати ельфійську тальдагу або зерріканську саберру, можливо також легку віроледанку…
— Покажи товар, Естергазі.
— Швидкі ми, мов срачка, га? Ну, то ходімо. Ходімо тоді… Гей, Бонгарте? Що воно, у дідька, таке? Для чого ти її водиш на шворці?
— Пильнуй свого зашмарканого носа, Естергазі. Не сунь його куди не треба, бо ще чимось його притисне!
Естергазі, граючи свищиком, що висів на шиї, дивився на мисливця за нагородами без страху й поваги, хоча дивитися доводилося дуже вгору. Бонгарт підкрутив вуса, відкашлявся.
— Я, — сказав трохи тихіше і чим далі зловісніше, — не втручаюся у твої справи й інтереси. Дивує тебе, що я бажаю взаємності?
— Бонгарте. — Мечник навіть повікою не кліпнув. — Коли ти покинеш мій дім і моє подвір’я, коли зачиниш
