Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

— Четверо!

— А одяг мій де?

— Ледве випраний… Не висох…

— Хай вас зараза. Доведеться гостей у спідньому вітати. Але, по правді, які гості, таке й вітання.

Він поправив застібнутий на білизні пояс із мечем, заткнув підв’язки кальсонів за халяви чобіт, шарпнув за ланцюг, прип’ятий до нашийника Цірі.

— На ноги, Щурице.

Коли вивів її на ґанок, четвірка кінних уже наближалася до заїжджого двору. Видно було, що мали позаду довгий шлях по бездоріжжю та непогоді, — одяг, упряж і коні вкриті були підсохлим брудом та пилюкою.

Було їх четверо, але вели й одного заводного. Побачивши заводного, Цірі відчула, що робиться їй раптом гаряче, хоча день був дуже холодним. Була то її власна ряба, все ще під її сідлом та з її вуздечкою. І налобник, подарунок від Містле. Вершники були з тих, що вбили Готспорна.

Затрималися перед заїжджим двором. Один, напевне головний, під’їхав ближче, зламав перед Бонгартом ковпак із куниці. Був засмаглим і носив чорні вусики, що виглядали наче накреслена вугіллям риска над верхньою губою. Та верхня губа, як помітила Цірі, раз у раз у нього корчилася — той тик призводив до того, що тип постійно виглядав розлюченим. А може, розлюченим він і був?

— Чолом, пане Бонгарте!

— Чолом, пане Імбра. Чолом вашмосцям. — Бонгарт, не поспішаючи, зачепив ланцюг Цірі за гак на стовпі. — Вибачте, що у кальсонах, але ж не сподівався. Далекий за вами шлях, ох, далекий… З Ґесо аж сюди, до Еббінґу, пригнало вас? А як шановний барон? Чи здоровий?

— Як огірочок, — байдуже відповів засмаглий, знову кривлячи верхню губу. — Але немає часу теревенити. Поспішаємо ми.

— Я, — Бонгарт підтягнув пояс і кальсони, — аж ніяк вас не тримаю.

— Дійшла до нас звісточка, що ти Щурів побив.

— То правда.

— І що, згідно з обітницею, що ти барону дав, — засмаглий і надалі вдавав, що не бачить Цірі на ґанку, — Фальку ти живою взяв.

— І це також правда, як мені бачиться.

— Тоді пощастило тобі там, де нам не фартило. — Засмаглий глянув на рябу. — Добре. Заберемо дівку та їдьмо додому. Руперт, Ставро, забирайте її.

— Повільніше, Імбро, — підняв долоню Бонгарт. — Нікого ви не заберете. І це з тієї простої причини, що я вам не дам. Роздумав я. Залишу цю дівчину собі, для власного мого ужитку.

Той, кого звали Імброю, засмаглий, перехилився у сідлі, харкнув і сплюнув, дивовижно далеко, чи не на східці ґанку.

— Але ж ти пану барону обіцяв!

— Обіцяв. Але передумав.

— Що? Чи я добре чую?

— Як ти там чуєш, Імбро, то не мої проблеми.

— Три дні ти у замку гостював. За дані пану барону обітниці три дні ти пив-жер. Найкраще пиво з підвалу, пави печені, оленина, паштети, карасі у сметані. Три ночі ти, наче король, на пуху спав. А тепер роздумав? Так?

Бонгарт мовчав, зберігаючи байдужий і знудьгований вираз обличчя. Імбра стиснув зуби, щоб стримати тремтіння губи.

— А знаєш, Бонгарте, що ми Щурицю можемо в тебе силою відібрати?

Обличчя Бонгарта, досі знудьговане й розслаблене, миттю підібралося.

— А спробуйте. Четверо вас, я один. І до того ж — у білизні. Але мені на таких, як ви, засранців штанів потреби надягати нема.

Імбра знову сплюнув, шарпнув вуздечку, розвернув коня.

— Тьфу, Бонгарте, що з тобою зробилося? Ти ж завжди тим славився, що солідний, чесний професіонал, що слова даного твердо тримався. А зараз виходить, що слово твоє менш ніж гівна варте! А оскільки людину по слову оцінюють, то, виходить, ти…

— Якщо вже про слова мова, — холодно перервав Бонгарт, спираючи долоні на пряжку поясу, — то будь обачним, Імбро, аби тобі часом, поки говориш, нічого дурного з рота не вихопилося. Бо може боляче вийти, як я те буду тобі назад у глотку заштовхувати.

— Сміливий ти на чотирьох! А на чотирнадцятеро сміливості тобі вистачить? Бо я пообіцяти можу, що барон Касадей зневагу тобі не вибачить!

— Сказав би я тобі, де я барона вашого мав, але от натовп збігається, а у ньому діти та жінки. Тож скажу тобі лише, що я за якісь десять днів у Клермонті стану. Хто хоче право відстоювати, за зневаги мститися чи Фальку в мене відбирати, нехай до Клермонта прибуває.

— Я вже туди прибуду!

— Стану там чекати. А зараз — геть звідси.

* * *

— Вони боялися його. Страшно його боялися. Я той жах, що від них ішов, аж відчувала.

Кельпі заріжала голосно, шарпнула головою.

— Було їх четверо, до зубів озброєних. А він один, у штопаних кальсонах і пошарпаній сорочці із закороткими рукавами. Був би він смішним, якби… Якби не був страшним.

Висогота мовчав, мружачи очі, що сльозилися на вітрі. Стояли вони на пагорбі, що видавався над болотами Переплуту, неподалік того місця, де два тижні раніше старий знайшов Цірі. Вітер клав очерет, морщив воду на річкових розливах.

— Один із тих чотирьох, — продовжила Цірі, дозволяючи кобилі ввійти у воду й напитися, — мав біля сідла такий невеличкий арбалет, рука його у бік того арбалету потягнулася. «Чи зумію нап’яти? Вистрелити? І що буде, якщо схиблю?» Богнарт також бачив той арбалет і ту руку і також чув ті думки, я впевнена. І впевнена я, що вершник той не встиг би нап’яти арбалет.

Кельпі підвела голову, зафоркала, задзвонила кільцями мундштука.

— Я дедалі краще розуміла, у чиї руки потрапила. Утім, не розуміла його мотивів. Чула їхню розмову, пам’ятала, що раніше говорив Готспорн. Отой барон Касадей хотів отримати мене живою, і Бонгарт йому те обіцяв. А потім чомусь передумав. Чому? Чи хотів віддати комусь, хто заплатить більше? Чи невідомим чином дізнався, хто я така насправді? І мав намір віддати нільфгардцям? З того селища ми виїхали увечері. Він дозволив мені їхати на Кельпі. Але руки мені зв’язав і весь час тримав за ланцюг на нашийнику. Увесь час. А їхали ми, майже не затримуючись, усю ніч і весь день. Думала, що помру від втоми. А по ньому взагалі втоми видно не було. Це не людина. Це диявол утілений.

— Куди він тебе відвіз?

— У місцевість, що звалася Фано.

* * *

— Коли ми в’їхали у