Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

— Я буду молитися про це, брат Нарев.

На наступний день, обтяжена великим кошиком з хлібом, Ніккі вискочила з екіпажу разом з кількома дорослими дамами з братства, щоб роздати хліб нужденним. Заради такого випадку мати нарядила її в червоне гофроване пальто і коротенькі білі шкарпетки з червоним орнаментом. Горда, що нарешті творить добро, Ніккі крокувала по загидженій смердючій вулиці, несучи кошик хліба та мріючи про той день, коли всюди настане новий порядок і всі вирвуться з безодні відчаю та злиднів.

Деякі посміхалися і дякували їй за хліб. Інші брали хліб мовчки, без усмішки. Більшість, утім, висловлювали невдоволення тим, що хліб принесли надто пізно і буханки занадто малі, і взагалі не того сорту. Але Ніккі це аніскільки не бентежило. Вона повторювала біднякам слова матері, пояснювала, що у всьому винен булочник, який в першу чергу пече хліб заради власного прибутку, а оскільки милосердя — не головна його якість, то цей хліб він випікає в останню чергу. Їй дуже шкода, говорила Ніккі, що погані люди ставляться до бідняків, як до людей другого сорту, але в один прекрасний день Братство Порядку прийде у цю країну і подбає про те, щоб до всіх ставилися однаково.

Так вона йшла по вулиці, роздаючи хліб — і раптом якийсь чоловік схопив її за руку і поволік у вузьку темну бічну алею. Ніккі простягнула йому буханець. Чоловік вибив кошик у неї з рук і заявив, що йому потрібно срібло або золото. Ніккі сказала, що у неї немає грошей, і злякано ойкнула, коли він притягнув її до себе. Брудні пальці жадібно нишпорили по її тілу, навіть у самих інтимних місцях, в пошуках гаманця, але не знайшли нічого. Він стягнув з неї навіть туфельки і, нічого не знайшовши, відштовхнув геть.

Здоровенний кулак двічі вдарив Ніккі в живіт. Дівчинка впала на землю. Брудно вилаявшись, чоловік розчинився серед покидьків.

Ніккі підвелася на тремтячих руках. Її вирвало в брудний потік, що випливав з-під сміттєвої купи. Проходячі мимо люди все бачили, але відводили очі і поспішали далі по своїх справах. Деякі швидко заскакували в алею, нахилялися, вихоплювали буханця з розкритої корзини і втікали. Ніккі ловила ротом повітря, намагаючись відновити дихання. По щоках текли сльози. Коліна кровоточили. Плаття було все заляпане.

Коли вона в сльозах повернулася додому, матір, побачивши її, посміхнулася.

— У мене теж часто сльози навертаються на очі, коли я бачу, як вони живуть.

Ніккі відчайдушно затрясла головою і розповіла матері, що якийсь чоловік схопив її і вдарив, вимагаючи грошей. Вона з плачем кинулася в обійми матері, кричачи, що це поганий, поганий, поганий чоловік.

Мати вдарила її по губах.

— Не смій засуджувати людей! Ти всього лише дитина. Хто дав тобі право судити інших?

Приголомшена ударом — не стільки болючим, скільки несподіваним, — Ніккі скам'яніла. У роті ще стояв присмак блювоти.

— Але, мамо, він був жорстокий зі мною… Облапав мене всюди, а потім ударив!

Мати знову шльопнула її по губах, на цей раз сильніше.

— Я не дозволю, щоб ти бездушними промовами принижувала мене перед братом Наревом і моїми друзями! Чуєш? Ти не знаєш, що змусило його так вчинити! Може, у нього вдома хворі діти, і йому потрібні гроші на ліки. А тут йому попадається багатенька розпещена дівчина, і він не витримує, знаючи, що його власних дітей усе життя обманюють такі, як ти, щоб купувати собі гарний одяг і всякі дрібнички. Ти не знаєш, які життєві тяготи доводиться виносити цій людині. І не смій засуджувати людей за їх вчинки тільки тому, що ти занадто бездушна і егоїстична і не бажаєш навіть постаратися зрозуміти їх!

— Але я думаю…

Мати вдарила її в третій раз так, що Ніккі похитнулася.

— Думаєш? Роздуми — кислота, що роз'їдає віру! Твій обов'язок — вірити, а не думати! Розум людини непорівнянний з розумом Творця! Твої думки — як і думки всіх інших людей — зовсім нікчемні, як взагалі нікчемне все людство. Ти повинна вірити, що Творець вклав свою доброту в ці заблудлі душі. Ти повинна керуватися почуттями, а не розумом. І твій єдиний шлях — віра, а не думки.

Ніккі проковтнула сльози.

— І що мені тоді робити?

— Тобі повинно бути соромно, що світ такий жорстокий до цих нещасних, і вони змушені в розгубленості наносити удари. В майбутньому ти повинна знайти спосіб допомогти таким людям, бо у тебе є все, а у них — нічого. Це твій обов'язок.

У той вечір, коли батько повернувся додому і навшпиньках зайшов до неї в кімнату, щоб подивитися, наскільки сильно вона постраждала, Ніккі взяла його за великі пальці і міцно притиснула їх до щоки. Хоча мати й казала, що він погана людина, Ніккі відчула себе просто чудово, коли батько мовчки опустився на коліна біля ліжка і почав ласкаво гладити її по голові.

Продовжуючи працювати на вулицях, Ніккі в кінці кінців навчилася розуміти потреби мешканців нетрів. Їх біди здавалися непоправними. Що б вона не робила, це нічого не змінювало. Брат Нарев говорив, що це лише ознака того, що Ніккі не до кінця присвячує себе справі. Кожного разу, як у неї щось не виходило, Ніккі — на вимогу брата Нарева і матері — подвоювала зусилля.

Одного разу, вже пропрацювавши в братерстві кілька років, вона за вечерею сказала:

— Батьку, є одна людина, якій я намагаюся допомогти. У нього десять дітей і немає роботи. Ти не міг би взяти його до себе на роботу?

Батько підняв голову від тарілки з супом.

— Чому?

— Я ж тобі сказала! У нього десять дітей.