На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Варуз насупився і відбив тупий клинок Джезаля, рухаючись по колоді так легко, ніби це була садова стежка.
— І назад!
Джезаль відхилився на п’яти, дурнувато помахуючи лівою рукою, щоб хоч якось втримати рівновагу. Вище колін у нього все нестерпно боліло від напруги. Нижче колін боліло гірше, значно гірше. Варузові було за шістдесят, але він не виявляв жодних ознак втоми. Він навіть не спітнів, витанцьовуючи по колоді і розмахуючи клинками. Натомість Джезаль важко сапав, гарячково відбиваючи удар лівою рукою — він втрачав рівновагу, і його права нога повсякчас теліпалась у повітрі, шукаючи опори на колоді.
— І вперед!
Джезалеві литки зсудомило, він хитнувся, змінюючи напрям і роблячи випад у бік нестерпного старого, проте Варуз не відступив. Натомість він пригнувся, ухиляючись від відчайдушного випаду, і збив його з ніг затиллям долоні.
Джезаль завив, коли двір навколо нього перекинувся з ніг на голову. Ногою він боляче вдарився об край колоди, а відтак розпластався на траві, врізавшись підборіддям у землю так, що аж зуби клацнули. За мить він трохи прокотився, а тоді відкинувся на спину, сапаючи, наче риба, яку раптом витягли з води. Нога нила у тому місці, де вдарилась об колоду. Зранку в нього з’явиться ще один страшний синець.
— Це жах, Джезалю, жах! — закричав старий солдат, спритно зіскочивши на галявину. — Ти вихитуєшся на колоді так, неначе це канат!
Джезаль перевернувся, лаючись, і почав силувано зводитися на ноги.
— Це товстий шмат дуба настільки широченний, що на ньому загубитись можна!
Лорд-маршал наочно продемонстрував, що має на увазі, вдаривши коротким клинком по колоді так, що полетіли тріски.
— Мені здалося, ви сказали: «вперед», — простогнав Джезаль.
Варуз різко звів брови.
— Капітане Лютар, ти справді думаєш, що Бремер дан Ґорст дає своїм суперникам достовірні свідчення про власні наміри?
«Бремер дан Ґорст намагатиметься мене побороти, стара ти паскудо! Твоя робота — допомогти мені побороти його!»
Ось що Джезаль думав, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Натомість він безглуздо захитав головою.
— Ні! Ні, не дає! Він робить усе можливе, аби обдурити і заплутати свого суперника, як і повинні робити всі вмілі фехтувальники!
Лорд-маршал ходив взад-вперед, хитаючи головою.
Джезаль знову задумався, чи не послати все під три чорти. Йому набридло щовечора падати виснаженим у ліжко, і це тоді, коли він мав би лише починати гульню. Йому набридло прокидатися щоранку з болем і синцями, щоб укотре провести чотири нескінченні години у такому порядку: біг, колода, палиця і стійки. Йому набридло падати на дупу від ударів Веста. Але найбільше йому набридло терпіти знущання цього старого йолопа.
— …Сумне видовище, капітане, ой сумне. Мені здається, у вас тепер виходить навіть гірше…
Джезаль ніяк не міг перемогти у Турнірі. Ніхто цього від нього й не очікував, тим паче він сам. То чому би це не облишити все це і не повернутися до карт та вечірніх гулянок? Хіба не цього він хотів від життя? Але що тоді відрізнятиме його від тисячі таких самих молодших синів дворян?
Джезаль вже давно вирішив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж лорд-маршалом, а згодом і лорд-камерґером. Одне слово, кимось важливим і впливовим. Він хотів мати серйозне місце у Закритій Раді й ухвалювати щось доконечно важливе. Він хотів, щоб люди плазували перед ним, всміхалися й ловили кожне його слово. Він хотів, щоб люди шепотіли йому вслід: «Он іде лорд Лютар!» Чи був би він щасливим, якби назавжди зостався багатшою, розумнішою і вродливішою версією лейтенанта Брінта? Тьху! Нічого було про це й думати.
— …Перед нами лежить неймовірно довгий шлях, і ми не встигнемо його пройти, якщо ти не зміниш свого ставлення. Твої навики двобою жалюгідні, витривалість досі слабка, а про вміння зберігати рівновагу краще взагалі помовчати…
І що би подумали люди, якби він все кинув? Як повівся би його батько? Що сказали би його брати? А інші офіцери? Він виглядав би боягузом. А ще була Арді Вест. В останні кілька днів вона не виходила у нього з голови. Чи вона нахилятиметься так само близько, якщо він кине фехтувати? Чи говоритиме з ним тим самим ніжним тоном? Чи сміятиметься з його жартів? Чи зводитиме до нього ці великі, темні очі так, що він майже відчуватиме її подих на своєму обличчі…
— Ти слухаєш, хлопче? — гримнув Варуз. Джезаль відчув на своєму обличчі не лише його подих, а й краплі слини.
— Так, сер! Навики двобою жалюгідні, а витривалість слабка! — Джезаль нервово зглитнув. — Про рівновагу краще взагалі мовчати.
— Правильно! Я починаю думати, хоча мені важко в таке повірити після усього клопоту, якого ти мені завдав, що в тебе справді не лежить душа до фехтування. — Він кинув на Джезаля спопеляючий погляд. — А що ви думаєте, майоре?
Відповіддю було мовчання. Вест скоцюрбився на стільці, склавши руки на грудях, і набурмосено свердлив очима простір.
— Майор Вест? — крикнув лорд-маршал.
Той розгублено звів очі, ніби лише щойно усвідомив їхню присутність.
— Перепрошую, сер, я задумався.
— Я бачу. — Варуз втягнув крізь зуби повітря. — Схоже, ніхто не хоче зосереджуватись цього ранку. — Джезаль відчув значне полегшення від того, що гнів старого знайшов іншу жертву, але радість його була дочасна. — Прекрасно, — гримнув старий маршал, — буде по-твоєму. Із завтрашнього ранку ми починатимемо кожне тренування з плавання у рові. Однієї-двох миль вистачить. — Джезаль зціпив зуби, щоб не закричати. — Холодна вода чудово бадьорить дух. І нам, мабуть, доведеться починати трохи раніше, коли ваш розум найсприйнятливіший. А це означає, що ми будемо зустрічатися о п’ятій. Тим часом, капітане Лютар, я раджу вам подумати, для чого ви сюди приходите — щоб виграти Турнір чи просто аби насолоджуватись моїм товариством. — Відтак він крутнувся на підборах і попростував геть.
Джезаль зачекав, доки Варуз покине двір, перш ніж зірватись, але щойно старий відійшов на достатню відстань, він з люттю пожбурив свої клинки об стіну.
— Чорт забирай! — крикнув він, коли шпаги брязнули об землю. — Чорт! — Він озирнувся, шукаючи, що копнути так, щоб не було дуже боляче. Його погляд зупинився на стійці колоди, але Джезаль зовсім не розрахував удар, тож йому довелось боротися з бажанням вхопитись за забиту ногу і стрибати, як бовдур, на іншій. — Чорт, чорт! — лютував він.
Веста це, на жаль, не вразило.
