На лезі клинка - Джо Аберкромбі
«Легко сказати».
— Звісно, Ваше Преосвященство, але поки що моє розслідування зайшло, так би мовити, у глухий кут.
— Не зовсім. У нас на руках є ще одна карта. Власне, сам Ревс.
«Ревс?»
— Але, архілекторе, він уже десь в Енґлії.
«Пітніє у копальні абощо. Якщо йому узагалі вдалося стільки протриматись».
— Ні. Він тут, у Аґріонті, сидить під надійним замком. Я подумав, що краще його притримати.
Ґлокта зробив усе можливе, щоб приховати здивування.
«Розумно. Дуже розумно. Схоже, архілекторами теж стають не дурні».
— Ревс буде твоєю наживкою. Я попрошу свого секретаря передати Келайну повідомлення про те, що я змилостивився. Що готовий дозволити подальшу діяльність мерсерів за умови жорсткого контролю. Що відпустив Ревса на знак доброї волі. Якщо джерело витоку — Келайн, то, гадаю, він повідомить мерсерів, що Ревса відпустили. Гадаю, вони відправлять до нього вбивцю, щоб покарати його за довгий язик. Тоді, гадаю, і можна буде взяти душогуба на гарячому. Ну, а якщо він не прийде, що ж, продовжимо пошуки зрадника — зрештою, ми нічого не втрачаємо.
— Чудовий план, Ваше Преосвященство.
Сульт відповів йому холодним поглядом.
— Звичайно. Тобі треба буде десь працювати — подалі від Будинку питань. Я виділю кошти, відправлю Ревса твоїм практикам і сповіщу, коли Келайну надійде повідомлення. Знайди мені убивцю, Ґлокто, і натисни на нього. Натисни так, щоб йому повилазило.
Солдати спробували витягнути свого мокрого товариша на борт, але човен шалено загойдався, а за мить раптом перекинувся, покидавши всіх у воду.
— Мені потрібні імена, — прошипів Сульт, свердлячи очима солдатів, які борсалися у воді. — Мені потрібні імена, докази, документи і люди, які встануть на Відкритій Раді і покажуть пальцем. — Він поволі піднявся з лавки. — Тримай мене в курсі.
З цими словами Сульт розвернувся і пішов до Будинку питань, гравій на доріжці хрускотів під його ногами, а Ґлокта дивився йому вслід.
«Чудовий план. Я радий, що ви на моєму боці, архілекторе. Ви ж на моєму боці, правда?»
Солдатам вдалося витягнути перевернутий човен на берег, і тепер вони стояли, мокрі як хлющ, і кричали одне на одного, очевидно, втративши свій гарний гумор. Одне із весел досі плавало у воді, поступово наближаючись до місця, де озеро переходило в течію. Згодом воно пройде під мостом і припливе, минаючи високий мур Аґріонта, до фортечного рову. Ґлокта спостерігав, як весло повільно крутиться у воді.
«Це помилка. Треба бути уважним до деталей. Легко забути про дрібниці, але без весла човен нічого не вартий».
Він окинув поглядом кілька інших облич в парку. Його увагу привернула гарна пара, що сиділа на лавці біля озера. Молодик щось тихо говорив дівчині із сумним, серйозним виразом обличчя. Вона рвучко підвелась і поспішила геть, затуляючи лице руками.
«Ах, біль нещасного кохання! Ти відчуваєш втрату, гнів і сором. Здається, що розбилися всі твої сподівання. Який поет написав, що нема болю гіршого, ніж біль розбитого серця? Сентиментальна херня. Він не був у в’язницях Імператора».
Інквізитор усміхнувся, розтулив рота і намацав язиком порожні ясна на місці передніх зубів.
«Розбиті серця з часом гояться, а от зламані зуби — ні».
Ґлокта глянув на молодика. Той дивився, як дівчина, ридма ридаючи, іде геть, і на обличчі в нього був ледь помітний вираз втіхи.
«Молодий паскудник! Цікаво, чи він розбив стільки ж сердець, як і я замолоду? Зараз у це важко повірити. Мені лише щоб підвестися, треба чи не півгодини набиратися відваги. А єдині жінки, які останнім часом через мене плакали, це дружини тих, кого я відправив на заслання в Енґлію…»
— Занде.
Ґлокта обернувся.
— Лорд-маршале Варуз, яка честь.
— О, ні-ні, не вставай, — сказав старий солдат, сідаючи поряд на лавку зі спритністю вчителя фехтування. — Гарно виглядаєш, — додав він, навіть не глянувши на Ґлокту. «Ти хотів сказати, що виглядаю, наче каліка». — Як ти, давній друже?
«Я каліка, пихата ти срако. І що ти там казав про друга? За всі роки з часу мого повернення ти не побачився зі мною навіть разу. Це ти вважаєш дружбою?»
— Терпимо, лорд-маршале, дякую.
Варуз незручно засовався на лавці.
— Мій останній учень, капітан Лютар… ти, мабуть, його знаєш?
— Ми знайомі.
— Бачив би ти його стійки. — Сульт сумно похитав головою. — У нього є здібності, хоча він і ніколи не досягне твого рівня, Занде. «Ну, не знаю. Я сподіваюсь, що одного дня він стане таким же калікою, як я». — Але цих здібностей достатньо, щоб перемогти. Просто він ними нехтує. Занедбує їх. «Ох, яка трагедія! Мені так сумно, що могло би знудити. Якби тільки я зранку щось поїв». — Він лінивий і впертий, Занде. Йому бракує мужності. Самовідданості. У нього просто не лежить до цього душа, а час збігає. От я й подумав, якщо в тебе, звісно, є час, — Варуз всього на мить поглянув Ґлокті в очі, — може, ти би зміг поговорити з ним, заради мене.
«Уже не можу дочекатися! Я все життя тільки й мріяв про те, щоб повчати цього скиглія. Та як ти смієш, ти, старий, зарозумілий довбню? Ти збудував на моїх успіхах репутацію, а коли мені знадобилася допомога, зник. А тепер приходиш, просиш про допомогу і називаєш мене своїм другом?»
— Звичайно, маршале Варуз, я буду радий з ним поговорити. Що завгодно для старого друга.
— Чудово, чудово! Я переконаний, що тобі вдасться все змінити! Я треную його щоранку в тому дворі біля Будинку Творця, де колись тренувалися ми з тобою… — Старий маршал ніяково затнувся.
— Я навідаюсь, як тільки дозволить обов’язок.
— Звісно, твій обов’язок…
Варуз уже почав було підводитись, очевидно, щоб якомога швидше піти.
Ґлокта простягнув руку, від чого старий солдат на мить завмер.
«Не хвилюйтеся, лорд-маршале, я не заразний».
Варуз легенько потиснув його руку, немов боявся, що та відлетить, а тоді впівголоса попрощався і рушив геть, високо тримаючи голову. Коли він минав промоклих солдатів, вони, трохи зніяковівши, вклонилися й віддали честь.
Ґлокта випростав ногу, прикидаючи, чи варто вставати.
«І куди я піду? Нічого не станеться, якщо я посиджу ще хвилинку. Не варто квапитись. Не варто».
Пропозиція і подарунок
— І вперед! — рявкнув маршал Варуз.
Джезаль похитнувся в його бік, чіпляючись пальцями ніг за краї колоди
