Віщі сестри - Террі Пратчетт

— Ми зведемо на трон його сина, — сказала Бабуня. — Все буде за правилами спадкоємництва. 

— Знов за рибу гроші, — роздратовано сказала Тітуня. — Можливо, воно все і вийшло б років за п’ятнадцять, але… 

— Сьогодні, — урвала її Бабуня. 

— Дитя — на трон? Та воно й п’яти хвилин не протягне. 

— Не дитя, — спокійно сказала Бабуня. — Дорослого. Пам’ятаєш Еліс Демередж[40]? 

Запала тиша. 

По хвилі Тітуня Оґґ повільно сіла на одну з навколишніх брил. 

— Прокляття, — прошепотіла вона. — Ти справді збираєшся?.. 

— Я збираюся спробувати. 

— Прокляття, — повторила Тітуня ще тихіше. — Ти наперед усе обдумала, еге ж? 

— Так. 

— Але послухай, Есме. Чорна Еліс була кращою з кращих. Тобто тобі, звісно, нема рівних в головології, плануванні й усьому такому. Але ж Чорна Еліс… Вона ж просто не задавалася питанням, що можливо, а що ні. 

— То ти думаєш, що це для мене неможливо? 

— Я перепрошую, — сказала Маґрат. 

— Ні-ні. Звичайно, ні, — поквапилася запевнити Тітуня, ігноруючи юну колегу. 

— От і добре. 

— Тільки… Ну, вона ж була дуельєю відьом, як ото король говорив. 

— Дуеньєю, — виправила Бабуня, яка цього дня знайшла-таки час подивитися в словник. 

— Я перепрошую, — гучніше повторила Маґрат. — Хто така Чорна Еліс? Тільки, — швидко додала вона, — давайте без оцих ваших багатозначних переглядань і перешіптувань в мене за спиною. На цьому шабаші присутні три відьми, пам’ятаєте? 

— Вона жила, коли тебе ще не було, — сказала Тітуня Оґґ. — Власне, тоді й мене ще не було. Вона мешкала в Скунді. Дуже сильна відьма. 

— Якщо довіряти чуткам, — докинула Бабуня. 

— Одного разу вона перетворила гарбуз на королівську карету, — сказала Тітуня. 

— Показуха, — заявила Бабуня. — Кому треба, щоб на балу від тебе відгонило гарбузовою кашею? А згадати ту справу з кришталевим капцем. Не найбезпечніша для здоров’я то була витівка. 

— А її найбільшим діянням, — продовжила Тітуня, не звертаючи уваги на Бабунині коментарі, — було наслання сторічного сну на цілий замок. І сон цей мав тривати, поки… — вона завагалася. — Гм, а я вже підзабула. Щось там чи то про трояндові кущі, чи то про кросна… Здається, якась принцеса мала вколотися… А, ні — то був принц. Точно, принц. 

— Принц мав вколотися? — з сумнівом уточнила Маґрат. 

— Та ні. Він мав її поцілувати. Чорна Еліс була така: її чари ніколи не обходилися без дози романтики. Найбільше любила зводити дівчат із жабами-самцями. 

— А чому її називають Чорна Еліс? 

— Через нігті, — сказала Бабуня. 

— І через зуби, — додала Тітуня Оґґ. — Вона страшенною ласункою була. Навіть жила у справжньому пряничному будиночку. Врешті-решт двійко дітей запхнули її у її власну піч. Жахливо. 

— То ви збираєтеся наслати сон на замок? — спитала Маґрат. 

— Ніякого сну вона ні на які замки не насилала, — відрубала Бабуня. — Бабські теревені, — додала вона, швидко зиркнувши на Тітуню. — Чорна Еліс просто трохи розворушила час. Це не так складно, як здається; власне, всі ми постійно це робимо. Час — він як гумка. Його можна розтягувати, як тобі зручно. 

Та ж ні, зібралася сказати Маґрат, час є час, і кожна секунда триває саме секунду, для цього час і існує — це його робота… 

І тут вона згадала, що іноді цілі тижні пролітають як один день, тоді як деякі вечори тяглися цілу вічність. Хвилини можуть видаватися годинами, а деякі години видаються такими короткими, що сумніваєшся, чи були вони взагалі… 

— Але ж це лише питання нашого сприйняття, — сказала вона. — Хіба не так? 

— Так, — підтвердила Бабуня. — Звичайно, так. Як і все на світі. І що з того? 

— Тільки не перестарайся, бо перестаріє, — застерегла Тітуня. 

— Думаю, п’ятнадцять років — цілком підходяще кругле число, — сказала Бабуня. — В результаті йому буде вісімнадцять. Нам треба просто почаклувати, а потім знайти його і доставити сюди, щоб він захистив свої права — і всім буде щастя. 

Маґрат промовчала: їй спало на думку, що про захист прав легко говорити — але спробуй-но захисти їх, коли доходить до справи. Тітуня Оґґ тим часом влаштувалася зручніше і щедро долила собі в чай яблунівки. 

— Що ж, усе на краще, — сказала вона. — Хоч півтора десятиліття поживемо спокійно. До речі, якщо не помиляюся, після накладення закляття тобі потрібно буде встигнути до перших півнів облетіти навколо замку. 

— Я задумала інше, — сказала Бабуня. — Чекати не годиться, бо ж весь цей час царюватиме Шельметь. Королівство потерпатиме й далі. Тож я планувала посунути в часі всю країну. 

Вона життєрадісно всміхнулася приятелькам. 

— Весь Ланкр? — перепитала Тітуня. 

— Так. 

— На п’ятнадцять років у майбутнє? 

— Так. 

Тітуня зиркнула на Бабунину мітлу. Це був надійно змонтований пристрій, призначений витримати тривалу експлуатацію, хіба що з перебоями при злеті. Але всьому є свої межі. 

— Нічого не вийде, — заявила Тітуня. — З цілою країною не впоратися. Це ж треба летіти аж до Пудролеза, а потім — назад до Глинобійного перешийка. Тобі не вистачить запасу чарів. 

— Я про це подумала, — відповіла Бабуня. 

Вона всміхнулася знову. Це було моторошно. 

Потім пояснила свій план. Він був ще моторошніший. 

А ще за хвилину торф’яник спустів: відьми розійшлися втілювати кожна свою частину оголошеного Бабунею плану. Деякий час панувала тиша, зрідка порушувана писком кажанів та шурхотінням вітру у заростях вересу. 

Нарешті з залитої чорною водою діри в торфі почулося булькання. Назовні надзвичайно обережно вистромився увінчаний пасмами болотяного моху моноліт і з глибокою недовірою роззирнувся навколо. 

Ґрібо був у захваті. Спершу він подумав, що новий друг несе його до помешкання Маґрат, але той чомусь зійшов зі стежки і заглибився у сутінковий ліс. Сталося це в місці, яке Ґрібо завжди вважав одним із найцікавіших у лісі. Це була малодоступна гущавина, сповнена непомітних ярів та маленьких, але глибоких болітець, навіть за найкращої погоди оповитих туманом. Ґрібо регулярно зазирав сюди в надії, що десь тут заліг на денний відпочинок який-небудь самотній вовк. 

— А я-то думав, коти самі вміють знаходити дорогу додому, — процідив блазень. 

Він упівголоса вилаявся. Житло Тітуні Оґґ було розташоване лише за кілька вулиць, практично в тіні замку, і доправити туди кляту тварюку було б нескладно. Але йому раптом забажалося показати кота Маґрат. Йому здалося, що це справило б на неї неабияке враження, адже відьми полюбляють котів. Їй довелося б запросити його зайти на хвилинку, на чашку чаю абощо… 

Блазнева нога втрапила в чергову залиту водою яму. Під ступнею щось заворушилося, і він, зойкнувши, відскочив просто на якийсь роздутий гриб. 

— Слухай, коте, — сказав він. — Тобі потрібно злізти. Добре? А тоді ти підеш додому, а я піду слідом. Коти ж добре бачать у темряві й добре знаходять дорогу додому, — з надією додав він. 

Він підняв правицю до голови. Ґрібо, на знак товариського попередження, запустив пазурі в його руку — і з подивом відчув ними щось схоже на кольчугу. 

— Хороший котик, — повідомив блазень і опустив того на землю. — Ну ж бо, шукай дорогу додому. До хоч якогось дому. 

Усмішка Ґрібо почала зникати, аж доки не лишився тільки кіт. Загальна картина, втім, мала не менш моторошний вигляд, ніж якби все було навпаки. 

Він потягнувся і позіхнув, аби приховати збентеження: мало користі буде для вашої репутації, якщо вас назвуть «хорошим котиком» на ваших же мисливських угіддях. Ґрібо пірнув у підлісок. 

Блазень втупився в сутінки. Він раптом зрозумів, що завжди любив ліс, але любив його