Чорнильне серце - Корнелія Функе
І чи сумує Каприкорн? Чого він домагається від Мо? Щоб той повернув його в книжку? Але ж Мо й гадки не має, як те зробити! Що буде, коли Каприкорн це збагне? Меґі здригнулася.
— Каприкорн натякнув, що в нього є кому прочитати вголос книжку й без мене, — провадив Мо, ніби вгадавши її думки. — Про того чоловіка мені казав Баста. Мабуть, щоб було зрозуміло, що я не один такий. Той другий читець нібито вже викликав з якоїсь книжки кількох помічників, потрібних Каприкорнові.
— Он як?! Тоді що ж йому потрібно від тебе? — Елінор випросталася й, крекчучи, потерла сідницю. — Я взагалі вже нічого не розумію. Сподіваюся тільки, що все це — лиш один із тих снів, від яких прокидаються з головним болем і неприємним присмаком у роті.
Меґі мала сумнів, що Елінор і справді плекала такі сподівання. Волога солома, як і холодна стіна за спиною, нагадувала про реальні обставини. Меґі знову схилила голову на батькове плече й заплющила очі. Вона дуже шкодувала, що не прочитала з «Чорнильного серця» ні рядка. Жодного уявлення не мала про історію, в якій зникла мама. Дівчинка знала тільки історії, які їй розповідав Мо в ці останні роки, коли вони жили вдвох, — історії про те, чому мама не з ними, історії про її пригоди в далеких країнах, про жахливих ворогів, які не пускали її додому, і про скриньку, яку мама берегла для Меґі й до якої в кожному зачарованому місці клала щось новеньке, чудесне-пречудесне.
— Мо, — озвалася Меґі, — як ти гадаєш, їй добре в тій історії?
Мо, перше ніж відповісти, довго розмірковував.
— Феї їй, певна річ, сподобаються, — нарешті промовив він. — Хоч ті маленькі створіння й досить вередливі. А кобольдів, наскільки я знаю маму, вона напуватиме молоком. Так, усе це їй, гадаю, до вподоби…
— А що їй може бути не до вподоби? — Меґі стривожено звела на нього очі.
Мо вагався.
— Зло, — нарешті відповів він. — У цій книжці діється багато жахливих речей, а мама так і не довідалася, що все це скінчиться не так уже й погано. Адже я не встиг дочитати їй ту історію до кінця… Ось це їй не сподобається.
— Ще б пак! — докинула Елінор. — Але звідки тобі знати, чи не сталися в цій історії тим часом які-небудь зміни? Адже Каприкорна і його приятеля-головоріза ти з книжки, зрештою, вичитав. І тепер ці двоє глумляться над нами.
— Атож, — кивнув головою Мо. — Проте вони, схоже, все ж таки й досі живуть у книжці! Повір, я не раз читав її після того, як вони з неї вийшли. Але в історії й далі йдеться про всіх: і про Вогнерукого, й про Басту, і про Каприкорна. Чи не означає це, що все лишилося так, як було? Що Каприкорн і досі там, а тут ми боремося лише з його тінню?
— Як для тіні, то він навіює аж надто великий страх, — промовила Елінор.
— Маєш рацію, — зітхнув Мо. — Може, там і справді все вже змінилося. Може, за історією, що в книжці, приховується ще одна, багато глибша, і вона змінюється так само, як і наш світ? А слова розповідають нам про це не більше, ніж можна побачити крізь щілину в замку? Може, слова — то лише накривка на посудині, яка містить куди більше, ніж ми в змозі прочитати?
— О Господи, Мортимере! — простогнала Елінор. — Годі про це, у мене вже розболілася голова.
— Повір, у мене вона теж боліла, коли я замислювався про це, — відказав Мо.
Після цього всі троє надовго змовкли, кожне думало про своє.
Першою озвалася Елінор, хоча спочатку й склалося таке враження, ніби вона розмовляє сама з собою.
— Ой лишенько! — промурмотіла вона, роззуваючись. — Як подумаю оце, скільки разів я мріяла потрапити в одну зі своїх улюблених історій!.. А виходить, найкраще в книжках усе ж таки те, що їх можна коли завгодно згорнути.
Стогнучи, вона поворушила пальцями на ногах і заходила з кутка в куток по кімнаті. Меґі ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Просто Елінор мала надто кумедний вигляд, коли, мов заводна іграшка, дибцяла на своїх зболених ногах туди й назад, від стіни до стіни.
— Елінор, через тебе можна збожеволіти! — сказав Мо. — Сядь!
— І не подумаю! — огризнулася вона. — Бо я й сама божеволію, коли сиджу.
Мо скривився, обійняв Меґі за плечі й прошепотів:
— Гаразд, нехай бігає. Коли намотає кілометрів десять, то сама впаде з ніг. Але тобі пора спати. Ляжеш на моєму лігвищі. Воно не таке вже й погане, як здається на перший погляд. Якщо заплющиш очі й уявиш, що ти — порося Вілбур, яке зручненько вмостилося в своєму хліву…
— Або Варт, який спить у траві разом із дикими гусьми. — Меґі мимоволі позіхнула.
Скільки разів вони з Мо вже грали в цю гру: «Про яку книжку ми з тобою забули? Яка тобі саме спадає на думку? A-а, оця! Про неї я вже давненько не згадував!..» Вона стомлено випросталася на колючій соломі.
Мо скинув із себе светра й укрив ним Меґі, промовивши:
— Але ковдра тобі все одно потрібна. Навіть якщо ти порося чи гуска.
— Але ж ти змерзнеш!
— Пусте.
— А де спатимете ви — ти й Елінор? — Меґі знов позіхнула. Досі вона й не помічала, як стомилася.
Елінор снувала від стіни до стіни.
— А хто взагалі каже, що треба спати? — вигукнула вона. — Ми, певна річ, чатуватимемо!
— Гаразд, — муркнула Меґі, втикаючись носиком у батьків светр. «Він знов зі мною, — промайнуло в неї, коли сон уже склеплював її повіки. — А решта не має значення». Згодом вона подумала: «А якби мені ще пощастило прочитати цю книжку…»
Але «Чорнильне серце» лишилося в Каприкорна. А про нього думати цієї хвилини Меґі не хотілося, бо так сон ніколи до неї не прийде. Ніколи…
Меґі не знала, скільки часу проспала. Прокинулася вона, мабуть, від холоду в ногах чи від колючої соломи під головою. Годинник у неї на руці показував четверту. В цій комірчині без вікон ніщо не промовляло про те, що
