Коли впаде темрява - Стівен Кінг

а відтак хрипке харкання, не схоже ні на чоловіче, ні на жіноче. Блювання. Вранці хтось чиститиме ці туалети і побачить у жіночому засохле на долівці й на одній зі стін блювотиння, а Лі і його жінка чи подружка будуть уже далеко, і для прибиральника це буде лише черговий бруд, який треба змити, походження блювотиння неясне й нецікаве, а що тут може зробити Дикстра? Та чи має він ввійти туди? Якщо ні, Лі, може, скоро перестане її бити, та й по всьому, а от якщо втрутиться хтось чужий…

Він може вбити нас обох.

Але…

Дитина. Прошу, не завдай шкоди дитині.

Дикстра стиснув кулаки і подумав: сраний «Сімейний канал»! Жінка все ще блювала.

— Перестань мені оце, Еллен.

— Я не можу!

— Ні? О’кей, добре. Я сам тебе зупиню. Хвойда.

Чергові гуп! слідом за вигуком хвойда. Серце Дикстри обірвалося ще нижче. Він не думав, що це можливо. Скоро воно буде битися у нього в шлунку. Якби ж він тільки міг ввести в дію Пса! В романі це годилося б — саме перед тим, як зробити найбільшу помилку вечора, завернути на цей відпочинковий майданчик, він розмірковував про самоідентифікацію, і якщо не це у підручниках з літературної майстерності називається лиховісним передчуттям, то що ж тоді?

Так, він міг би обернутися на створеного ним кілера, вдертися в жіночу вбиральню, вибити лайно з Лі і поїхати своєю дорогою. Як Шейн у тому старому фільмі з Аленом Леддом.

Жінку знову вирвало, звук як у тієї машини, що перемелює каміння на гравій, і Дикстра зрозумів, що Пес тут не зарадить. Пес — вигаданий персонаж. А тут реальність вивалює йому в очі язика, наче той п’яниця.

— От іще раз так зробиш — і побачиш, що тобі буде, — пригрозив Лі, і цього разу в його голосі було щось вельми небезпечне. Він уже готовий був на все. Дикстра не мав сумнівів.

Я дам свідчення в суді. А коли мене там спитають, що я зробив, щоб це припинити, я відповім, що нічого. Я запам'ятовував. І був свідком. А потім поясню їм, що письменники саме цим і займаються, коли не сидять і не пишуть.

Дикстра зважував, чи не побігти до свого «ягуара» — потихеньку! — і не викликати по телефону з панелі поліцію. Набрати *99, і все. На автостраді через кожні десять миль висіли знаки, що повідомляли: У ВИПАДКУ НАДЗВИЧАЙНОЇ СИТУАЦІЇ НАБЕРІТЬ *99 НА СОТОВОМУ ТЕЛЕФОНІ. А втім, копів ніколи не буває поряд, коли вони потрібні. Цього вечора найближчий з них сидить, либонь, у Брейдентоні або аж у Ібор Сіті, і поки він доїде сюди, тутешнє криваве родео вже завершиться.

Із жіночої вбиральні тепер лунала чергами важка гикавка, яку переривали низькі звуки позивів до блювання. Там грюкнули двері кабінки. Жінка розуміла, що Лі не жартує, не гірше, ніж це розумів Дикстра. Якщо вона знову блюватиме, він може зовсім здуріти. Нападе на неї цей скажений і замордує. А якщо його заарештують? Другий ступінь. Ненавмисне вбивство. Він може вийти на волю через якихось п’ятнадцять місяців і гулятиме з її молодшою сестричкою.

Вертайся до своєї машини, Джоне. Вертайся до своєї машини, сідай за кермо і їдь звідси. Починай проробляти думку, що цього ніколи з тобою не траплялося. І пару наступних днів тримайся подалі від газет і новин по телевізору. Це допоможе. Давай. Катай зараз же. Ти літератор, а не боєць. Твій ріст п’ять футів дев’ять дюймів, ти важиш 162 фунти, у тебе біль у плечі, а єдине, що ти можеш зробити, — це погіршити справу. Отож катай мерщій до машини і прокажи молитву якомусь богові з тих, що наглядають за жінками, такими як Еллен.

І він уже було одвернувся йти, аж тут його приголомшила думка.

Пес не справжній, але ж він — Рік Гардин — реальний.

Еллен Вітлав з Нокомису впала до туалетної кабінки і опинилася на унітазі з розкаряченими ногами й задраною спідницею, точнісінько як та хвойда, і Лі поперся слідом, воліючи вхопити її за вуха, щоб зручніше було гатити цією тупою головою об кахельну стіну. Досить уже. Треба втовкти їй такий урок, якого вона ніколи не забуде.

Не те щоб ці думки пропливли в його голові послідовною вервечкою. В його голові зараз варилася якась червона каламуть. Зі споду і ззаду її наскрізь пронизував голос, що верещав, ніби Стівен Тайлер з «Аеросміту»: Ти не моя, бейбі, все, ти більше не моя, ти не вішайся на мене, ти, курво.

Він зробив три кроки, й отут-то десь неподалік почав ритмічно мекекати автомобільний сигнал, він збивав його з власного ритму, заважав концентруватися, зводив з розуму, змусив його озирнутися довкола: бе! бе! бе! бе!

Автомобільний сигнал тривоги, — подумав він і глянув від дверей жіночої вбиральні на жінку, що сиділа в кабінці. Від дверей просто на цю курву. Кулаки його стискалися й розтискалися від нерішучості. Раптом він ткнув у її бік вказівним пальцем правої руки, ніготь на ньому був довгим і брудним.

— Поворухнись лишень, і тобі смерть, — сказав і зробив крок за двері.

У нужнику світло було яскраве, і відпочинковий майданчик з парковкою яскраво освітлювався, але в закутку між двома туалетами було темно. На мить він немов осліп, і саме в цю мить удар в спину під потилицею штовхнув його бігом уперед, він встиг зробити два кроки, але об щось перечепився — чи не об чиюсь ногу — і впав крижем, розчепірившись на бетоні.

Без ніякої затримки чийсь чобіт вгатив його у стегно, і великий м’яз — від запакованої у сині джинси дупи й аж до попереку — немов паралізувало. Він смикнувся повзти…

Голос понад ним промовив:

— Не рухайся, Лі. У мене в руці залізна монтувалка. Лежи на череві, бо інакше я відіб’ю тобі голову.

Лі залишився лежати з простягнутими вперед руками, це виглядало ледь не зворушливо.

— Еллен, виходьте сюди, — промовив голос чоловіка, який його щойно вдарив. — У нас нема часу на дурниці. Виходьте сюди мерщій.

Зависла пауза. Потім почувся тремтячий голос тупої курви:

— Ви його не поранили? Не робіть йому шкоди!

— З ним усе добре, але, якщо ви зараз же не вийдете, я йому такої шкоди нароблю. Просто мушу. — Далі пауза, а тоді: — І винні в цьому будете ви.

А машина так і не припиняє подавати в ніч монотонні сигнали: бе! бе! бе! бе!

Лі спробував трохи повернути голову. Боляче. Чим цей