Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Убивство. Бійня. У повітрі бризкала кров, а біля його ніг стогнали конаючі. Каладін старався не звертати на це уваги. То були вороги. Однак незаплямлена слава його діянь, здавалось, суперечила спричиненим спустошенням.

Він захищав. Рятував. Але й убивав. Як могло щось бути настільки жахливе й водночас настільки прекрасне?

Каладін підпірнув під удар сріблястого меча тонкої роботи та, прокрутивши списа, вдарив паршендійця в бік, трощачи ребра. Тоді з розвороту доламав уже розтріскане ратище об ребра його напарника. Уламки пожбурив у третього й упіймав новий штих, який саме кинув командирові Лопен. Гердазієць підбирав їх біля трупів алеті неподалік і за потреби передавав командирові.

Стинаючись із кимось у бою, про нього можна чимало дізнатися. Як діє ворог — обережно й точно? Він — головоріз, який бундючно суне вперед — агресивний і владний? Сипле прокльонами, щоб розлютити тебе? Безжально вбиває чи залишає жити того, кого вочевидь вивів із ладу?

Паршенді здивували його. Він помірявся силами з багатьма дюжинами, і вони поступово змінювали Каладінів стиль атаки. Проти нього одночасно виступали тільки двоє або четверо. Їхні напади були обережні та виважені, і кожен тандем діяв як одне ціле. Складалося враження, що противник поважав його за майстерність.

Але найпромовистішим стало те, що паршенді уникали поєдинків із пораненими Тефтом чи Шраммом, натомість зосереджуючись на ньому, Моаші та інших списниках, які демонстрували найбільше вміння. Перед ним були не примітивні, нецивілізовані дикуни, на яких він очікував, повіривши пліткам. Паршенді виявилися професійними воїнами, котрі дотримувалися кодексу лицарської честі, про який більшість алеті й гадки не мали. Саме в них він наштовхнувся на те, що завжди сподівався знайти серед солдатів на Розколотих рівнинах.

Усвідомлення цього потрясло Каладіна. Убиваючи паршенді, він мимоволі відчув до них повагу.

Але зрештою буря всередині підштовхнула його до продовження. Він-бо визначився з планом дій — а ці «добродії» переб’ють Холінову армію, не змигнувши й оком. Каладін вважав своїм обов’язком допомогти. І разом зі своїми людьми довести почату справу до кінця.

Він був не певен, скільки минуло часу. Четвертий міст діяв напрочуд вдало. Очевидно, бій не міг тривати надто довго, бо інакше їх би просто змели кількістю. Але поранених і мертвих паршенді довкола було стільки, що, здавалось, минуло багато годин.

Каладін відчув водночас і полегшення, і дивне розчарування, коли крізь ворожі ряди пробилася постать у Збруї, за якою ринув потік солдатів у синьому. І неохоче ступив крок назад. Його серце глухо калатало, а буря всередині трохи вщухла. Струминок Світла, що здіймалися зі шкіри, помітно зменшало. Безперервний приплив паршенді з уплетеними в бороди самоцвітами дозволяв йому постійно підзаряджатися на початковому етапі битви, але під кінець ті сунули на нього, повиймавши їх. Ще один доказ того, що вони не були примітивними недолюдьми, хоча світлоокі й стверджували протилежне. Нападники ж бо збагнули, що й до чого, і навіть якщо не зрозуміли суті, все ж ужили заходів.

У ньому залишалося досить Світла, щоб не впасти. І лише коли алеті відкинули ворога, Каладін усвідомив, наскільки вчасно вони приспіли.

«Мені варто бути з цим украй обережним», — подумалося йому. Буря, що бушувала всередині, спонукала до руху та бою, але, використовуючи енергію, той виснажував своє тіло. І що ширше й частіше залучав цей ресурс, тим йому гіршало, коли запас вичерпувався.

Алетійські солдати зайняли кругову оборону по обидва боки настилу, і знеможені мостонавідники відступили. Багато з них посідали на землю, затискаючи рани. Каладін поспішив туди.

— Доповідай!

— Троє вбитих, — похмуро відказав Скеля, стоячи навколішки поруч розкладених ним тіл — Малопа, Безвухого Джакса і Нарма.

Каладін скорботно насупився. «Радій із того, що решта живі», — подумки сказав він собі. Але думати було легко — а змиритися важко.

— А як справи в інших?

Ще п’ятеро отримали серйозні ушкодження, але рогоїд і Лопен подбали про них. Обидва на льоту хапали хірургічну науку. Він і сам міг зробити для поранених не набагато більше. Командир кинув погляд на тіло Малопа. Той отримав сокирою по руці, і цей удар перетяв її, роздробивши кістку. Мостонавідник стік кров’ю. Якби Каладін не був зайнятий боєм, то, може, і зумів би…

«Ні. Тепер не час жалкувати».

— Відступити он у той район, — звелів він обслузі, вказуючи пальцем. — Тефте, перебирай на себе командування. Моаше, ти ще спроможний залишитися зі мною?

— Атож, — відказав той, і на його скривавленому обличчі проступила широка усмішка. Мостонавідник виглядав не виснаженим, а сповненим ентузіазму. Усі три непоправні втрати сталися на його фланзі, однак сам він та інші билися просто чудово.

Решта обслуги відійшла. Каладін обернувся й окинув поглядом алетійських солдатів — все одно що зазирнув у намет польового шпиталю. Кожен отримав хоч якесь ушкодження. Воїни в центрі спотикалися, шкутильгаючи. У крайніх шеренгах усе ще билися, але їхні мундири були пошматовані й залиті кров’ю. Відступ перетворився на хаос.

Він пробирався крізь поранених, махаючи їм, щоб перетинали настил. Дехто послухався. Інші ж стояли довкола, виглядаючи заціпенілими. Каладін підбіг до однієї з таких групок, якій, здавалося, пощастило більше за основну масу.

— Хто тут за старшого?

— Це… — солдат отримав поріз через усю щоку. — Ясновельможний Далінар.

— Я кажу про безпосереднє начальство. Хто твій капітан?

— Він мертвий, — відповів боєць. — І мій ротний теж. І його заступник.

«Прародителю бур!» — подумав Каладін.

— Дуй через міст! — скомандував він, рушаючи далі. — Я шукаю офіцера! Хто командує відступом?

Попереду завиднілася постать у понівеченій синій Збруї, яка вела бій на чолі загону. «То, напевно, Адолін, Далінарів син». Його увагу поглинуло стримування паршенді, і заважати йому було б нерозумно.

— Сюди! — гукнув якийсь чоловік. — Я знайшов ясновельможного Гавара! Він командувач ар’єргарду!

«Ну нарешті», — подумав Каладін, кидаючись крізь хаос, і виявив там бородатого світлоокого, котрий лежав на землі, кашляючи кров’ю. Окинувши його поглядом, мостонавідник помітив величезну рану на животі.

— А де заступник?

— Загинув, — відказав хлопець неподалік командира. Він був світлооким.

— А ти хто такий?

— Накомб Ґаваль.

Той виглядав зовсім юним, молодшим за Каладіна.

— Тебе підвищено, — повідомив мостонавідник. — Якнайшвидше організуй переправу через он той настил. Якщо хтось запитає, скажеш, що отримав тимчасове призначення на пост командира ар’єргарду. А коли хто-небудь заявить, що має вищий чин, пришли його до