Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

музика, всякі там симфонії — до лампочки! Главне — це хліб. Як пузо повне, то й чоловік довольний. То ми так собі й метикуємо — спочатку побільше сала, хліба, ковбаси…

— Самогонки, — підказав Микола.

— Самогонки, — згодився голова, — гм… гм… що ти мене збиваєш, сопляк? Ось не дай тобі поїсти два дні заспіваєш вовком! Куди й подінеться твоя культура. За горло схопиш найкращого друга або родича…

На чоло Миколи набігла тінь. Він встав, нахмурився.

— Ну, ну! Вже набичився! Що я таке сказав? Житейське діло. Бо багато прожив!.. Іди, раз кортить, піднімай культуру, музику давай! Ми послухаємо! Тільки нікому буде грати її. І ні на чому!..

— Я й хотів про це поговорити з вами. Купити треба інструменти. Набір струнних. І рояль. Потім організуємо хор!

— Іди ти к бісу! — розсердився голова. — Тут казанок болить од думок, не знаю, де взяти грошей на машину, а він рояль! І не думай. Іди, поки я не розсердився!..

— Герасиме Степановичу! Я повідомлю в район! Вони обіцяли підтримку…

Товсте обличчя голови налилося кров’ю, добродушні очиці стали злими, колючими.

— Загрожуєш? Хочеш мені підкласти свиню? Дивись, Миколо! По стежці дідовій ідеш? Його вдарили, щоб і тобі того ж самого не було…

— Не буде! — гнівно відповів Микола. — А музику дістанемо без вас. Я думав, що ви розумієте щось… а у вас… стидно!

Він хрьопнув дверима, вискочив надвір. Остудившись на повітрі, трохи заспокоївся. Попрямував до клубу через колгоспний двір. Здалека чулася протяжна пісня. Співали дівчата на городах, підгортаючи картоплю. Микола постояв, послухав. Радісно засміявся.

— Брешеш, голово, не тільки хліб цікавить наших людей. Пісня вічно живе в душі. Ось… подивись, навіть на роботі дівчата співають…

Він постукав у двері клубу. Ніхто не обізвався. Микола зирнув гору. Ого. Сонце вже підбирається до обіду. Невже й досі нема нікого?

— Він спить! — сміючись, крикнув якийсь дід з вулиці. — Ти гамсели кулаком!..

Микола заторохтів сильніше. За дверима згодом почулося човгання, незадоволений голос:

— Що таке?

— Одчини, Іване.

— А хто це?

— Микола Горенко…

Двері з рипом відчинилися. На порозі, зажмурившись від сонця, стояв хлопець з пом’ятим, заспаним обличчям. На правій щоці його чітко відбилася рука, яку він, певне, підкладав під голову замість подушки. В заплутаному нечесаному чубі стриміли лушпайки і солома. Він поглянув на Миколу, винувато, всміхнувся.

Горенко ввійшов до зали. Подивився на обшарпані стіни, на гасла, невміло написані червоним чорнилом, на запльовану, засмічену підлогу. Похитав головою:

— Ех, Іване! Що ж ти розвів тут? Як у свинюшнику. А сам?! Ти подивись, на кого ти схожий?..

Іван незадоволено засопів.

— Яке твоє діло? Приїхав з міста і вказує. Ти б попробував сам… А в місті всякий проживе… Там і кіно… і театри… і все таке…

— А ось я й спробую! — весело озвався Микола. — Мене в районі призначили завклубом. Тому й прийшов сюди…

— Брешеш?

— Правду кажу. Давай ключі, давай списки, що там в тебе є.

Іван розгублено стояв, Чухмарив голову.

— Як же так? А я? Куди ж я?

— Бачиш, — докірливо сказав Микола. — Доспався до того, що не знаєш, куди подіти себе! Такий бугай, запрягти — орати можна!

— У мене серце…

— Яке там серце. Лінь безпросвітна!

— Це ти правду сказав, — винувато прошепотів Іван. — Розсобачився я. А взагалі… до душі мені клуб… Якби робити по-справжньому — я б усім серцем…

Микола дружньо вдарив його по плечу, підбадьорливо всміхнувся.

— Знаєш що? Я тебе залишу в клубі. Тільки спати — забудь. У нас на меті — велике діло!..

— Вивернусь, Миколо, навиворіт! Буду працювати, як змій! — зрадів Іван.

— Вивертатися не треба. Давай посидимо разом, поміркуємо, що можна зробити. Сьогодні зібрати хлопців і дівчат можна? На дев’яту-десяту годину вечора?..

— Зберу. Напишемо об’яву. Пробіжу по селу. Сам скажу всім…

— Значить, домовились. Де в тебе папір? Чорнило? Пиши…

НЕВДАЛИЙ ДЕБЮТ

Іван Горпинин прибіг до Миколи о восьмій вечора, радісний, збуджений. Одсапуючи, сказав:

— Чоловік півсотні буде. Все село оббігав…

Микола подякував йому, одіслав назад, щоб приготувати клуб до першої зустрічі. Хвилюючись, одягався в новий костюм. Оленка допомагала йому, гладила сорочку, зав’язувала краватку. Підбадьорювала.

— Ти не бійся, Миколко… Я знаю, ти вмієш. Розкажи їм про свої задуми, плани — і всі підуть за тобою. А я побуду тут, з дідом… щоб ти вільніше себе почував…

— Спасибі, ластівко… Спасибі, горличко моя..

Він цілував жінку, тайком оглядаючись на матір, яка невпинно поралась у хаті. Мати нишком всміхалася, сяючи промінцями сумовитих святих очей. Вибачливо обзивалась:

— Дивися, синку, лагідніше будь з людьми… Вони ж твоєї душі не знають. А міряють кожен своєю мірою. Дехто всякі слухи розпускає…

— Які, мамо?

— Е… не варто говорити… Мелють язиками, мов корова хвостом. Та ти знай своє, синку. Роби добре діло…

Микола йшов до клубу святковий, піднесений, повторюючи в пам’яті слова, які він збирався сказати хлопцям і дівчатам. Про народні, пісенні традиції, які слід відродити. Про класичну музику, надбання якої треба нести в село, стираючи грані між селом і містом. Про хорові колективи, які могли б поряд з народними піснями розучувати і виконувати складні