Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Нічого не чути. Моторошна тиша. Хто ж тут живе, звідки музика? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп! Жовтий, прадавній! Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину, та й ліг навіки в траві. В пусті діри очей повпліталися квіти, ребра занесло пилом. Звідки ти був, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?..
Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:
— Хоробрий вояче!.. Зупинись, доки не пізно, і поверни назад!
Доброслав занімів од несподіванки, а потім крикнув сміливо:
— Хто говорить зі мною, з’явись!
— Не запитуй нічого! — грізно відповів голос. — Повертайся назад!
Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними переливами:
— Багато мук витерпів ти, вояче! За це одержиш найкращі дива світу в повне володіння. Тільки не руш цей храм!
Древлянин рішуче пішов далі, презирливо засміявся:
— Не говори солодких, улесливих слів. Серце моє бажає істини!..
— Герої всіх народів шукають її без кінця, — гриміло вгорі. — Та всі вони зогнили в землі, а люди, як і раніше, — в пітьмі незнання!..
Доброслав нахмурився, заперечливо похитав головою.
— Неправда. Кожна така смерть стала східцем, що наближає інших людей до істини. Хай я умру, зате майбутні покоління зірвуть темну запону тайни…
— Зажди ще мить! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо тобі вмирати, нащо здобувати істину для інших? Ти будеш жити безжурно, спокійно, тільки облиш свою безумну мрію!
— Не треба мені твого царювання! У мене є царство, найкраще в світі — свята земля предків! Вона стогне в темряві, в ярмі рабства. Я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!..
— Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню, якщо повернеш ти геть від храму!..
— Я бачив храм предковічної краси! — гордо відповів Доброслав. — Я бачив найкращих жінок світу! А ще скажу тобі — заради істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються всі красуні землі. І вона мене благословила на цей шлях. Одступи — я іду!..
— Так бережись же! — грізно загримів голос, аж стіни храму задрижали. Перед древлянином спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали химерні потвори, вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав витягнув з піхов меч і безстрашно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва — він, не задумуючись, перескочив її, багряні язики полум’я палили його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь вгорі грім, але в серці Доброслава не була страху!
— Де ти, невблаганне божество, що сховало велику істину? Я йду, не зупинюсь ніде!
Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обриси куполу губилися десь вгорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння. А перед вояком звисала згори до самої підлоги чорна запона. Складки її були важкі, мов витесані з суцільного каменю, чорний, моторошний колір втілював у собі непроникливість, тайну, смерть.
Доброслав втомлено сперся на колону, подивився навколо. На підлозі лежали білі і жовті кістяки — тисячі кістяків. Всі вони простягали свої мертві руки до заповітного покривала в жагучому бажанні — здобути істину. Всі полягли, не досягнувши мети. Чого не вистачало їм — уміння чи сили? Що вело їх в цей храм — бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки?
Древлянин відчув, що сила зникає в його руках, ноги підгинаються, млость підкочується до серця. Він заплющив очі, приклав руку до грудей і зашепотів палко, гаряче, вкладаючи в слова всю надію, всю віру мужнього серця:
— Троянко, далека зоре моя! Прийди до мене на мить одну, вдихни в мене повітря рідної землі, втиш спрагу водою із Славути, благослови своєю любов’ю! Ти чуєш, Троянко, ластівко моя, доле згорьована?
І чудо сталося перед Доброславом. Перед ним з’явилася люба дружина. Горять коханням її блискучі, молоді очі, сильні руки обіймають вояка, вливають в м’язи нову силу. Кров грає бурхливіше, серце стукає в грудях, ніби хоче вирватися на волю. Тепер можна позмагатися з невблаганним божеством!..
— Ти вмреш, як тільки зробиш крок вперед! — прогримів голос над головою вояка.
— Я знаю це — і радо встаю проти тебе, грізна сило! — закричав Доброслав і кинувся вперед, переступаючи через кістяки. Він схопив обома руками чорну запону і, зібравши всі сили, рвонув її вниз.
Загриміли громи, блискавиця осліпила вояка. Разом з покривалом він гримнув на землю. Розпластався на кам’яному ложі, і темрява насунулась на нього. Він відчув, що вже більше не встане. Наступала смерть… Вона холодними руками вхопила, стиснула серце, склепила очі. Дух Доброслава забунтував проти її невблаганного присуду.
Зажди ще мить! Дай поглянути на істину, заради якої гинуло так багато людей!
Ледве-ледве підвів голову древлянин і згасаючим поглядом подивився в нішу, яка була за покривалом. Там не було нічого! Порожнеча… Доброслав протер очі, поглянув ще раз… Зір не обманював, там, справді, не було нічого…
Страшний божевільний сміх древлянина прокотився попід куполом храму:
— Так ось в чому істина, безумний діду? Вона в порожнечі! І я, дурень, послухав тебе, пішов у чужину за химерою!.. О горе мені…
Над Доброславом з’явилася тінь жінки, закутаної в туманний серпанок. Її добре, сумне обличчя скидалося на когось знайомого, рідного і невідомого водночас. Небесною музикою пролунали тихі слова:
— Не терзай гнівом свого серця в останню хвилину, сину… Я, доля твоя, прийшла втішити тебе… Ти хотів знайти істину на шляху одного життя… О нерозумне дитя! Той шлях безконечний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, стремління вперед і безсмертний вогонь шукання. В тебе зрів той вогонь, ти плекав його мужністю
