Буря Мечів - Джордж Мартін

Спершу це здалося безглуздим, та коли Джон прокрутив це в голові, його осінило.

— Коли ви були братом Нічної варти...

— Дуже добре! Так, тоді вперше. Ти був ще зовсім хлопчик, а я — в чорному, один з дюжини верхівців у ескорті старого лорда-командувача Коргайла, який приїздив до твого батька у Вічнозим. Я саме патрулював мур у дворі, коли побачив тебе з братом Робом. Уночі падав сніг, і ви двоє скачали височенну кулю над брамою і чекали, коли хтось проходитиме під вами.

— Я пригадую,— здивовано засміявся Джон. Молодий чорний брат на мурі, так...— Ви обіцяли нікому не розповідати.

— І дотримав обітницю. Принаймні цю.

— Я скинув сніг на Товстуна Тома. Він з батькових гвардійців був найповільніший...— (Потім Том довго ганявся за хлопцями у дворі, поки всі троє не розчервонілися, як осінні яблука).— Але ви сказали, що бачили мене двічі. Коли ж удруге?

— Коли у Вічнозим приїздив король Роберт, щоб оголосити твого батька правицею,— легковажно мовив король-за-Стіною.

Джонові очі недовірливо розширилися.

— Не може бути!

— Може. Коли твій батько дізнався, що їде король, він сповістив свого брата Бенджена на Стіні, щоб той приїздив на учту. Ти навіть не уявляєш, скільки ведеться торгівлі між чорними братами й вільним народом, тож дуже швидко звістка досягла і моїх вух. Такий рідкісний шанс — я не міг опиратися спокусі! Твій дядько мене з обличчя не знав, тож тут я не боявся, та й не остерігався, що твій батько пригадає юного ворона, з яким коротко познайомився багато років тому. А я хотів побачити того Роберта на власні очі, як король короля, а ще — оцінити твого дядька Бенджена. На той час він уже був головним розвідником — згуба для всіх моїх людей! Отож я осідлав найпрудкішого коня й поїхав.

— Але,— заперечив Джон,— Стіна...

— Стіна може зупини військо, але не одну людину. Я взяв лютню й мішок срібла, подолав кригу поблизу Довгого Кургану, перейшов пішки кілька льє на південь від Новодару, а там купив коня. Загалом я рухався набагато швидше за Роберта, який подорожував у велетенській громіздкій кареті, щоб королеві було зручно. За день їзди на південь від Вічнозиму я прибився до нього. Вільні вершники й лицарі-бурлаки завжди приєднуються до королівських кортежів — у надії стати на службу до короля, а мене з лютнею прийняли зразу,— розсміявся він.— Та я знаю всі сороміцькі пісні, які тільки хтось колись співав на північ і на південь од Стіни! От і все. Того вечора, коли твій батько гостив Роберта, я сидів у глибині зали серед вільних вершників, слухаючи Орланда Старгородського, який, награючи собі на арфі, співав про мертвих королів на дні морському. Я скуштував меду-м’яса у твого батька, поглянув на Царевбивцю й на Куця... а ще запримітив дітей лорда Едарда й вовченят, які за ними хвостом бігали.

— Баїл Бард,— мовив Джон, пригадуючи легенду, яку оповіла йому Ігритта на Льодоіклах тої ночі, коли він мало не вбив її.

— Якби ж то! Не заперечу, що Баїлові звитяги надихали мене... але, наскільки пам’ятаю, жодну з твоїх сестер я не викрадав. Баїл сам писав пісні й сам проживав їх. А я просто співаю пісні, складені кращими за мене. Ще меду?

— Ні,— озвався Джон.— Якби вас викрили... схопили...

— Твій батько відрубав би мені голову,— знизав плечима король.— Хоча, коли я сидів за його стільницею, мене захищало гостеправо. Закони гостинності давні, як перші люди, й священні, як серце-дерево,— він вказав на стільницю, яка їх розділяла, на розламаний хліб і курячі кістки.— Тут ти — мій гість і можеш не боятися кривди з мого боку... принаймні сьогодні. Тому скажи мені правду, Джоне Сноу. Ти боягуз, який перекинувся на другий бік зі страху, чи опинився в моєму наметі з іншої причини?

Хай його і захищає гостеправо, Джон Сноу усвідомлював, що ступив на тонкий лід. Один хибний крок — і він може провалитись у воду таку холодну, що серце зупиниться. «Зважуй кожне слово, перш ніж вимовити»,— сказав він собі. Тоді зробив великий ковток меду, щоб виграти трохи часу. Нарешті, відставивши ріг, він мовив:

— Скажіть мені, чому перекинулися на другий бік ви, і я скажу, чому це зробив я.

Манс Рейдер посміхнувся, як і сподівався Джон. Очевидно було, що король обожнює слухати власний голос.

— Ти, без сумніву, чув перекази про моє дезертирство.

— Одні кажуть, це через корону. Інші — через жінку. Ще інші — що у вас у жилах біжить дикунська кров.

— Дикунська кров — це кров перших людей, така сама кров біжить і в жилах Старків. Що ж до корони, де ти її бачиш?

— Я бачу жінку,— Джон глипнув на Даллу.

Манс, узявши її за руку, підтягнув до себе.

— На міледі немає провини. З нею я познайомився, коли вертався з замку твого батька. Піврукий був витесаний зі старого дуба, але я зроблений з плоті та крові, я легко піддаюся жіночим чарам... як і три чверті вояків Варти. Є серед них такі, що й досі ходять у чорному, а жінок мають удесятеро більше, ніж оцей бідолашний король. Тому — друга спроба, Джоне Сноу.

Джон якусь мить поміркував.

— Піврукий казав, що ви були залюблені в дикунську музику.

— Був. І є. Це вже ближче, так. Але й тут не в ціль,— Манс Рейдер підвівся, розстебнув застібку, яка тримала плащ, і скинув його на лавку.— Ось справжня причина.

— Плащ?

— Чорний вовняний плащ побратима Нічної варти,— сказав король-за-Стіною.— Одного дня ми ходили на розвідку й уполювали гарного великого лося. Ми саме його білували, коли запах крові виманив з лігва тінь-кота. Я його відігнав, та він устиг подерти мій плащ на пасма. Бачиш? Отут, отут і отут? — він хихикнув.— Він мені ще руку та спину подер, з мене кров цебеніла гірше, ніж із лося. Брати боялися, що не довезуть мене до мейстра Маліна в Тіняву вежу, тому віднесли мене у селище дикунів, де одна знахарка була відомою цілителькою. Але, як виявилося, вона вже померла, зате мене прийняла її дочка. Промила мені рани, позашивала, давала мені вівсянку й відвари, поки я знов не зміг сісти на коня. А ще вона залатала проріхи на моєму плащі черленим ашайським шовком, який її бабуся