Сяйво - Стівен Кінг

«Він повзе», — подумав Денні, і ці слова полетіли відлунням по довгому мовчазному коридору його ума, коридору, завішаному дзеркалами, куди рідко заглядають люди.

— Зрозуміло, — сказав його тато.

— З вами все буде добре, — сказав Ватсон і простягнув Джеку руку. Джек її потис. Ватсон повернувся до Венді, нахиливши голову. — Мем, — промовив він.

— Дуже рада, — відгукнулася Венді і подумала, що прозвучало це, мабуть, абсурдно. Аж ніяк. Вона приїхала сюди з Нової Англії, де була провела все своє життя, і їй здавалося, що кількома короткими реченнями цей чоловік, Ватсон, з його розкуйовдженим чубом, уособив усе, що могло стосуватися Заходу. І забудьмо про те його хтиве підморгування до цього.

— Юний майстре Торренс, — поважно промовив Ватсон і простягнув руку. Денні, котрий уже майже рік знав усе щодо рукостискань, боязко подав свою долоню й відчув, як її ніби щось проковтнуло. — Піклуйся про них, Дене.

— Так, сер.

Ватсон відпустив руку Денні і повністю випростався. Він подивився на Уллмана:

— До наступного року, гадаю я, — сказав він, простягаючи руку.

Уллман безживно її торкнувся. Відбивши промінь вестибюльного електричного світла, каблучка на його мізинчику немовби зловісно підморгнула.

— Дванадцятого травня, Ватсоне, — сказав він. — Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

— Так, сер, — відповів Ватсон, а Джек майже що прочитав у його мозку обов’язковий додаток… «йобаний ти дрібний підар».

— Гарної вам зими, містере Уллман.

— Сумніваюсь, — відчужено відповів той.

Ватсон відчинив одну стулку великих вхідних дверей; вітер завив гучніше й почав тріпати комір його куртки.

— Бережіться тут, люде, — сказав він.

То був Денні, хто йому відповів.

— Так, ми будемо старатися, сер.

Ватсон, чий не такий уже й далекий предок колись володів цим закладом, скромно вислизнув за двері. Двері за ним зачинилися, приглушивши вітер. Торренси дивилися, як він своїми чорними пошарпаними ковбойськими чоботями протупотів по широких передніх сходах ґанку. Ламке жовте листя осик перекидалося навкруг його ніг, поки він ішов через стоянку до свого пікапа «Інтернешенел Харвестер», де врешті забрався в кабіну. Він завів машину, й з іржавої труби її глушника пихнув блакитний димок. Немов закляття німоти оволоділо Торренсами на той час, поки він здавав задом, а потім виїжджав зі стоянки. Його ваговозик зник за виступом пагорба, а далі вигулькнув знову, зменшений, на головній дорозі, що вела на захід.

На якусь мить Денні відчув себе самотнім, як ніколи раніше у своєму житті.

Розділ тринадцятий

Передній ґанок

Родина Торренсів, наче позуючи для сімейного портрета, тісною купкою стояла на довгому передньому ґанку готелю «Оверлук». У центрі Денні, у застібнутій на блискавку минулорічній осінній курточці, що стала вже замалою і почала протиратися на ліктях, за ним стояла Венді, поклавши долоню йому на плече, а Джек ліворуч від нього, легесенько упокоївши свою долоню в сина на голові.

Містер Уллман у дорогому на вигляд, застібнутому наглухо мохеровому пальті зупинився на одну сходинку нижче них. Сонце тепер уже цілком сховалось за горами, оторочивши їх по краях золотим вогнем, надавши тіням довгого, пурпурового вигляду. На стоянці наразі залишалося тільки три машини: готельний пікап, Уллманів «Лінкольн Континентал» та виснажений «фольксваген» Торренсів.

— Отже, всі ключі ви маєте, — звернувся Уллман до Джека, — і стосовно топки й котла вам усе зрозуміло цілком і сповна?

Джек кивнув, відчуваючи до Уллмана щось на кшталт справжньої симпатії. У цьому сезоні все уже було зроблено, клубок було змотано до наступного дванадцятого травня — ні днем раніше, ні днем пізніше, — і Уллман, який за все тут відповідав, у тоні якого, коли він говорив про готель, безумовно вчувалася закоханість, не міг утриматися від того, щоб не перевірити, чи не залишилося десь незав’язаних кінців.

— Гадаю, все буде доглянуто, як слід, — сказав Джек.

— Добре. Я буду на зв’язку, — проте він загаявся ще на якусь мить, немов очікуючи, що втрутиться вітер і, можливо, піднесе його своїм повівом до машини. Він зітхнув. — Гаразд. Гарної вам зими, містере Торренс, місіс Торренс. І тобі також, Денні.

— Дякую, сер, — відповів Денні. — І вам теж гарної.

— Сумніваюсь, — повторив своє Уллман, і голос його прозвучав печально. — Той заклад у Флориді є сущою дірою, якщо казати правду цілком і сповна. Аби перебути. «Оверлук» — це моя справжня робота. Добре піклуйтеся про нього для мене, містере Торренс.

— Гадаю, він буде тут же, коли ви повернетеся сюди наступної весни, — сказав Джек, а мозок Денні прохромила думка

(а ми будемо?)

і пропала.

— Звичайно. Звичайно буде.

Уллман подивився в бік ігрового майданчика, де під вітром потріскували живоплоти-тварини. Відтак знову кивнув, уже по-діловому.

— Прощавайте тоді.

Він поспішливо-метушливо вирушив до свого автомобіля — кумедно завеликого для такого маленького чоловічка — й управив себе досередини. З муркотінням ожив двигун «лінкольна», і хвостові вогники спалахнули, коли він здав задом зі свого паркувального місця. Коли машина від’їхала, Джек зміг прочитати напис на маленькій табличці в головах паркувальної секції: ПРИЗНАЧЕНО ЄДИНО ДЛЯ М-РА УЛЛМАНА, УПР.

— Правильно, — тепло промовив Джек.

Вони спостерігали, поки його машина, прямуючи до східного схилу, не зникла з виду. Коли вона пропала, ці троє на якусь мовчазну, заледве не лячну мить задивилися одне на одного. Вони залишилися самі. Крутилося зграйками осикове листя, безцільно шарпаючись по акуратно підстриженій і доглянутій галявині, тепер недоступній очам жодних гостей. Нікому більше тут було бачити, як скрадається у траві осіннє листя, окрім них трьох. Від цього Джека охопило дивне відчуття змаління, так, ніби його життєва сила станула до дрібної іскорки, тоді як цей готель з його довколишньою територією раптом подвоївся в розмірах, набув зловорожості, пригнітивши їх до рівня карликів своєю похмурою, неживою могутністю.

І тут Венді сказала:

— Поглянь на себе, доку. У тебе з носа тече, як з пожежного шланга. Ходімо досередини.

І вони зайшли, щільно зачинивши за собою двері проти тривожного плачу вітру.

Частина третя

Осине гніздо

Розділ чотирнадцятий

На даху

«Ох ти ж, кляте, матір твою, суче стерво!»

Джек Торренс вилаявся цими словами через біль водночас з подивом, ляснувши правою рукою собі по синій джинсовій робочій сорочці, збиваючи велику, повільну осу, що вже встигла його ужалити. Відтак він якомога хутчіш подряпався вгору