Кохана майстра смерті - Олеся Лис
Нарешті Кіан випускає мене з обіймів. А я, щоб якось заспокоїти розбурхані емоції, викликані його несподіваної ласкою і співчуттям, знову хапаю мітлу і беруся згрібати в купу уламки на підлозі. Кіан, ще хвилину поспостерігавши за моїми діями, мабуть, вважає, що його місія закінчена і йде у своїх справах, залишивши мене далі прибирати.
До вечора ми всі з ніг валимося від втоми, і сил на приготування вечері ні у кого не залишається. Задовольняючись хлібом з шинкою і вареними яйцями та запивши все це елем, розходимося по своїх кімнатах спати. Завтрашній день обіцяє бути не легшим.
Опускаю голову на подушку, з насолодою вдихаючи запах свіжості. Ми ще з ранку перед прибиранням їх всі, як, втім, і перини винесли на вулицю для просушки. А деякі розпороли і наново набили пухом і ароматними травами.
Сон прийшов відразу ж, миттєво. Ще секунду тому я натягала на себе ковдру і перебирала в голові справи, які потрібно переробити узавтра, а зараз вже йду по темному, сирому, покритому павутинням коридору.
Впізнаю це місце. Крипта. Тут спочиває Кінлох О'Ши, який побудував замок, його дружина, діти та онуки. Це пізніше ховати стали нагорі, а тоді склепом служили катакомби, найглибші і стародавні. Над ними колишня в'язниця. А вже після ─ перший поверх Кінлоха.
Босі ноги ступають по кам'яній підлозі, маленькі руки тримають важкий і дуже великий для них ліхтар. Мені вісім років, і я зовсім не знаю, як я тут опинилася. Засипала в своєму ліжку, послухавши на ніч казку мами Ріанон, а тепер йду по коридору.
Мені страшно і холодно, ліхтар ось-ось згасне, масла в ньому залишилося на самому денці. Крипта мене лякає. Здається, що ось-ось почується шурхіт кришок гробниць, які поволі прочиняються, і звідти висунеться напівзотліла рука якогось давно покійного предка Джерома.
Вогник тремтить лякливим зайчиком, відкидаючи химерні тіні на кам'яних стінах. Вони викликають не менший страх.
Мені дуже хочеться плакати, але я смілива дівчинка, і повинна триматися та шукати дорогу назад.
Цей коридор я вже проходила, і цей теж ─ он там, на стіні моя мітка кіптявою. Отже, тепер зверну направо.
Знову залишаю мітку і пірнаю в правий коридор, який розширюється великою округлою кімнатою. У центрі височіє кам'яний постамент, а на ньому масивний саркофаг. Чомусь ця гробниця викликає в мені не просто страх, а паніку. Волосся на голові стає дибки, а по спині пробігає тремтіння справжнісінького жаху.
«Гіллаган О'Ши» ─ старанно читаю я на табличці, від напруги ворушачи губами.
Каганець блимає раз, другий... і гасне.
А з темрявою приходить гул. Він доноситься прямо з ... З гробниці!
Від страху все всередині обмирає, і я навіть не відразу реагую на різкий поштовх під ногами. Гул наростає, і поштовхи стають сильнішими і частішими.
Впускаю ліхтар і кидаюсь навтьоки. Але тут же в темряві натикаюся на стіну.
Коли до мого плеча торкається холодна долоня, ледь не падаю замертво від страху.
─ Айне, дівчинка моя ... ─ шепоче ніжний жіночий голос. І я, обернувшись, бачу перед собою дівчину, приголомшливо красиву і молоду. ─ Йдемо зі мною, тобі потрібно якомога швидше вибратися. Вона піднімає з підлоги мій світильник, знову запалюючи його, хоча там більше нема чому горіти.
─ Мама? ─ питаю я, вкладаючи свою долоньку в її холодну руку, але дівчина не витрачає більше часу на розмови, а впевнено мене веде кудись уперед, залишаючи за спиною гул і жахливу гробницю.
Ми поспішаємо, і коридори миготять однин за одним. Тепер тремтить не тільки підлога, а й стіни, покриваючись дрібними чорними тріщинами, схожими на маленьких вертких змійок. А зі стелі сиплеться на голову кам'яна крихта.
В кінці шляху ми вже біжимо, поки не досягаємо, нарешті, сходів нагору.
─ Айне, ─ дівчина зупиняється і повертається до мене. ─ Пам'ятай, ти повинна сюди повернутися. У що б то не стало, повернися сюди! Повернись і закрий його! Інакше буде біда...
Вона м'яко підштовхує мене до сходів, і я починаю швидко по ним підніматися, в останній раз озираючись на свою рятівницю. А на півдорозі мене вже зустрічає стривожений Ліншех. Він швидко хапає мене на руки, міцно притискаючи до себе, і біжить нагору...
Відкриваю очі, прокидаючись в своїй кімнаті. Те, що сталося тоді, вже давним-давно мною забулося. Я і правда в дитинстві ходила уві сні, і один раз незрозуміло як опинилася в крипті, заблукавши в її коридорах. Вибралася сама, Ліншех мене вже знайшов майже біля виходу.
Тоді, будучи маленькою, я була впевнена, що мене врятувала моя померла мама. Але, подорослішавши, зрозуміла ─ якщо там і був чийсь привид, то вже точно не моєї матері, яка в мирі спочивала десь на міському цвинтарі.
Передавши мене на руки переляканій Ріанон, тато Джерома спустився назад в крипту, а через півгодини гул припинився, і він повернувся. Більше про це я не згадувала, і ходити уві сні перестала ...
Обережно потягуюся, відчуваючи біль від вчорашніх «фізичних вправ». Судячи з усього, вже ранок і пора вставати, а за сніданком обов'язково розповісти Кіану про те, що я знайшла цього самого Гіллагана.
Вмиваюся і натягую вчорашнє вже трохи забруднене плаття ─ все одно зараз знову працювати на благо замку.
Сьогодні ми хотіли переглянути і перемити весь посуд, начистити крейдою срібло, натерти воском підлогу і взагалі привести будинок в більш-менш пристойний, а не просто прибраний вигляд.
За столом уже сидять Гертруда і Юфімія і про щось тихо перемовляються. Коли я сідаю поруч з ними, переді мною тут же виникає миска з гарячою паруючою кашею і чашка з солодким ягідним компотом. З посмішкою дякую за турботу Обрі і беруся за їжу.
─ Здрастуй, дитино. Як спалось? ─ тут же відволікається від розмови Гертруда.
