Буря Мечів - Джордж Мартін

— Я тебе попереджав, що він облудник,— мовив Варамир спокійно, але його тінь-котик ласо поглядав на Джона своїми сірими очима-щілинками.— Мені його запах ніколи не подобався.

— Сховай кігті, звірятко,— Тормунд Велетозгуб стрибнув з коня.— Хлопець прийшов нас вислухати. Тільки торкнися його своїм лаписьком — і я, може, таки отримаю плащ із тінь-кота, як мені завжди хотілося.

— Тормунд Круколюб,— пирхнула Гарма.— Ну ти й хвалько, старий!

Шкуромін був сірий з обличчя, з похиленими плечима, лисий — така собі миша з вовчими очима.

— Коли коня приборкають під сідло, будь-хто може на нього сісти,— заговорив він тихо.— Коли звір поєднається з людиною, будь-який шкуромін може ковзнути йому під шкуру й підкорити його. Орелл під тим пір’ям почав уже марніти, тож я забрав орла собі. Але оце поєднання працює в обидва боки. Орелл тепер живе в мені — повсякчас шепоче, як він тебе ненавидить. А я нині здатен злітати понад Стіну й бачити орлиними очима.

— Отож ми все знаємо,— мовив Манс.— І знаємо, як мало вас було, коли ви зупинили черепаху. Ми знаємо, скільки людей прийшло зі Східної варти. Знаємо, наскільки у вас зменшилися запаси. Смола, олива, стріли, списи. Навіть сходів у вас більше немає, а кліть піднімає лише кілька людей за раз. Ми все знаємо. І ви знаєте, що ми знаємо,— він відгорнув запинало намету.— Ходімо всередину. А ви, решта, чекайте тут.

— Що, навіть я? — здивувався Тормунд.

— Особливо ти. Як завжди.

Усередині було тепло. Під димовим отвором горіло маленьке багаття, а біля хутр, де лежала Далла, бліда та спітніла, тліла жаровня. Сестра тримала її за руку. «Вал»,— пригадав Джон.

— Мені прикро, що Ярл упав,— сказав він до неї.

Вал глянула на нього світло-сірими очима.

— Завжди він поспішав.

Вона не змінилася: така сама білошкіра, тоненька, пишногруда, граційна навіть не в русі, з високими гострими вилицями й густою медовою косою до пояса.

— Даллі вже скоро час,— пояснив Манс.— Вони з Вал залишаться. Вони й так знають, про що я хочу говорити.

Джонове обличчя було мов з криги вирізьблене. Бридка справа — зарізати людину у власному наметі під час перемир’я. «Невже доведеться вбивати його на очах у власної жінки, та ще й коли в неї пологи?» Він стиснув пальці правої руки. Манс не вдягав обладунків, але меч висів у нього у піхвах ліворуч на поясі. Та й у наметі була інша зброя — кинджали й чингали, лук і сагайдак зі стрілами, спис із бронзовим гостряком, а поряд з ним лежав великий чорний...

...ріжок.

Джон хапнув ротом повітря.

«Бойовий ріжок, клятий здоровезний бойовий ріжок».

— Так,— підтвердив Манс.— Ріжок зими, в який колись засурмив Джорамун, щоби збудити з землі велетів.

Кручений ріжок був величезний — вісім футів завдовжки й такий широкий в усті, що в нього можна було руку запхати по лікоть. Якщо він з тура, то це був найбільший на світі тур. Спершу Джонові здалося, що кільця на ньому бронзові, та коли він наблизився, зрозумів, що насправді вони золоті. Старе золото, коричнювате, а не жовте, з вирізьбленими рунами.

— Ігритта казала, що ріжок ви так і не знайшли.

— Гадаєш, тільки ворони брехати вміють? Хоч ти і байстрюк, я до тебе добре ставився... але ніколи не довіряв. Мою довіру ще заслужити треба.

Джон став лицем до лиця з ним.

— Якщо у вас весь цей час був Джорамунів ріжок, чого ж ви ним не скористалися? Для чого мучитися, будувати черепаху й посилати тенійців, щоб ті повирізали нас просто в ліжках? Якщо ріжок і справді такий, як про нього співається, чого просто не засурмити в нього — та й по всьому?

Відповіла йому Далла — Далла, яка, готуючись до пологів, лежала на горі хутра біля жаровні.

— Ми, вільні люди, ще пам’ятаємо речі, про які ви, уклінники, вже давно забули. Не завжди найкоротша дорога — найбезпечніша, Джоне Сноу. Колись Рогатий Володар казав, що чародійство — це меч без руків’я. І надійно взяти його в руку неможливо.

Манс провів долонею по вигинах великого ріжка.

— Ніхто не ходить на полювання з однією стрілою в сагайдаку,— сказав він.— Я сподівався, що Стир з Ярлом заскочать твоїх братів зненацька й відчинять нам браму. Я відтягнув увагу вашого гарнізону нальотами, облудними маневрами та другорядними атаками. Бовен Марш заковтнув приманку, як я й очікував, але ваш отой гурт калік і сиріт виявився упертішим, ніж очікувалося. Але не думайте, що ви нас зупинили. Адже це правда: вас зовсім мало, а нас дуже багато. Я можу продовжити атакувати тут, а водночас відіслати десять тисяч перепливати на плотах Тюленячу затоку, щоб зайти з тилу на Східну варту. Можу ще й Тіняву вежу штурмувати — до неї я підходи знаю краще за всіх. Можу вислати людей і мамонтів розкопувати брами в покинутих вами замках,— і це все одночасно!

— То чого ж ви цього не робите? — Джон міг би просто зараз висмикнути Довгопазура, але йому хотілося вислухати дикуна.

— Кров,— озвався Манс Рейдер.— Врешті-решт я переможу, так. Але ви знекровите мене, а люди мої і так уже знекровлені.

— Не такі вже у вас і великі були втрати.

— Не від ваших рук,— Манс вдивлявся в Джонове обличчя.— Ти ж бачив Кулак Перших Людей. І знаєш, що там сталося. Знаєш, з ким ми всі стикнулися.

— Чужі...

— Сила їхня тільки прибуває, коли день скорочується, а холод дужчає. Спершу вони самі вас убивають, а потім проти вас висилають ваших же мерців. Проти них не могли вистояти ні велети, ні тенійці, ні клани з крижаних річок, ні рогоногі.

— Ні ви?

— Ні я,— у цьому зізнанні чулася злість і гіркота, занадто глибока, щоб можна було вкласти її в слова.— Реймун Рудобородий, Баїл Бард, Гендель і Горн, Рогатий Володар — усі вони на південь вирушали на завоювання, але я з підібганим хвостом прибіг сюди, щоб заховатися за вашу Стіну,— він знову торкнувся ріжка.— Якщо ж я засурмлю в Ріжок зими, Стіна впаде. Принаймні так у піснях співається. Серед моїх людей є такі, хто цього понад усе хоче...

— Та якщо Стіна впаде,— мовила Далла,— хто зупинить Чужих?

Манс усміхнувся