Воно - Стівен Кінг

– На тиждень. Чи, може, днів на десять. Точно що не довше за це.

– На тиждень! – скрикнула вона, хапаючись за груди, наче примадонна в якійсь поганенькій опері. – На тиждень! На десять днів! Прошу, Едді! Проооооо…

– Припини, Марті. Гаразд? Просто припини.

На диво, вона послухалася: припинила і стояла, дивлячись на Едді своїми мокрими, набряклими очима, не сердита на нього, тільки в страху за нього і, так уже випадало, за себе. І, ймовірно, уперше за всі ці роки, впродовж яких він її знав, Едді відчув, що може кохати її беззастережно. Було то почасти відчуттям від’їзду? Він припускав, що так. Ні… можна те «припускав» змити геть. Він знав, що так і є. Він уже почувався чимсь, що живе по інший бік телескопа.

Але, мабуть, з цим усе гаразд. Що саме він мав на увазі? Те, що він нарешті вирішив, що кохати її – це нормально? Це нормально навіть попри те, що вона зовні схожа на його матір, коли його матір була молодшою, і навіть попри те, що вона їсть у ліжку «Бравні»145, коли дивиться «Хардкасл і МакКормік» або «Соколину гряду»146, і крихти завжди сиплються на його частину постелі, і навіть попри те, що вона не вельми й розумна, і навіть попри те, що вона спокійно мириться з тим, що він тримає свої ліки в аптечній шафці тому, що власні вона зберігає в холодильнику.

Чи може…

Чи може бути так…

Різні інші варіанти він так або інакше, у тому чи іншому настрої, уже був обмірковував упродовж своїх химерно переплетених життів у ролі сина, і коханця, і чоловіка; тепер же, на межі свого від’їзду з дому – і як це йому вчувалося, абсолютно востаннє, – Едді зринув у голові новий варіант, і бентежне зачудування обмахнуло його, ніби крило якогось великого птаха.

Чи може бути так, що Майра налякана навіть більше за нього самого?

Чи може бути так, як це бувало з його матір’ю?

З підсвідомості, наче загрозливо іскристий феєрверк, угору вистрелив інший спогад про Деррі. Тоді там була крамниця взуття в середмісті, на Централ-стрит. «Човник-Чобіток». Одного дня мати взяла його з собою туди – Едді подумав, що йому тоді не могло бути більше п’яти-шести років, – і наказала сидіти тихо й поводитися пристойно, поки вона вибере пару білих туфель для якогось весілля. Ну, отже, він і сидів тихо й поводився пристойно, поки його мати балакала з містером Ґарденером, одним з тамтешніх продавців, але ж йому було лише п’ять (чи, може, шість) років, тож, коли мати відхилила вже третю пару білих туфель, які їй показав містер Ґарденер, знуджений Едді пішов у дальній кут роздивитися на дещо ним там примічене. Спершу він було думав, що то просто великий ящик, поставлений сторчма. Підійшовши ближче, він вирішив, що це якогось роду письмовий стіл. І до того ж найбільш чудернацький письмовий стіл з усіх, які Едді бодай колись бачив. Такий вузесенький! Зроблений з блискучого полірованого дерева, з купою вихилястих викарбуваних ліній і різних різьблених штучок. А ще там були невисокі сходи з трьох східців, які вели просто на нього, а Едді ніколи не бачив стола зі східцями. Підійшовши впритул, він побачив прямо біля підніжжя цього «столу» якесь заглиблення, з одного боку кнопку, а поверх неї – фантастично! – щось точнісінько наче Космоскоп Капітана Відео147.

Едді обійшов стіл і там побачив табличку. Мабуть, йому було тоді таки не менше шести років, бо напис на ній він зміг прочитати, стиха шепотом промовляючи кожне слово.

Повернувшись назад, він зійшов угору по трьох сходинках на невеличку платформу, і там встромив ступню в заглиблення при підніжжі цього взуттєвимірювача. Чи правильно сидять на ньому туфлі? Едді цього не знав, але дико бажав перевірити й побачити. Приклеївшись обличчям до гумової захисної маски, він натиснув кнопку. Йому затопило очі зеленим світлом. Едді ахнув. Він побачив ступню, що висіла всередині наповненого зеленим димом черевика. Він заворушив пальцями ноги, і пальці тієї ступні, яку він бачив, теж зразу ж заворушились – то були його пальці, авжеж, як він і очікував. А потім він збагнув, що бачить не тільки пальці; він бачить ще й свої кості також! Кості у власній ступні! Завівши великий палець ноги на другий, він схрестив їх (наче крадькома відхрещуючись від наслідків промовленої ним брехні) і моторошні кістки в цьому стопоскопі148 утворили Х, тільки не біле, а примарно-зелене. Він побачив…

І тут заверещала його мати, пронизливий звук прохромив тишу взуттєвої крамниці, наче втеклий ніж косарки, наче пожежна сирена, наче погибельна доля верхи на коні. Він відсахнувся сполоханим, збентеженим обличчям від візира й побачив, що вона чвалом несеться до нього через усю крамницю – роззута, лише в панчохах, з розвіяною позаду себе сукнею. Дорогою вона перекинула стілець і одна з отих штуковин для вимірювання стіп, що завжди лоскотали йому підошви, злетіла вгору149. Груди її колихалися, рот у неї перетворився на пурпурове О жаху. Услід її бігу обертались обличчя.

«Едді, злізь геть звідти! — репетувала вона. – Злізь звідти! Від тої машини в тебе буде рак! Злізь звідти! Едді! Еддіііііі…»

Він відсахнувся від тої машини, немов вона раптом розпалилася до червоного. У своєму панічному переляку він забув про невисокі сходинки позаду себе. П’ятами він стукнувся об першу і затримався там, повільно завалюючись спиною назад, руки його скажено крутились у повітрі, програючи битву за відновлення спливаючої рівноваги. Та хіба він не думав тоді з якоюсь божевільною радістю: «Зараз я впаду! Я дізнаюся, як воно, якщо впадеш і вдаришся головою! Ух, як мені підвезло!..»? Хіба він такого не думав? Чи це тільки цей чоловік накладає зараз свої власні своєкорисливі ідеї на те хтозна-що, яке його дитячий розум, де завжди бушували сумбурні припущення і напівусвідомлювані образи (образи, які втратили весь свій сенс заразом з їхньою яскравістю), що він думав тоді… або намагався думати?

У будь-якім випадку, це пусте питання. Він тоді не впав. Мати підбігла вчасно. Мати його підхопила. Він вдарився в сльози, але не впав.

На них усі дивилися. Він це пам’ятає. Він пам’ятає, що містер Ґарденер підібрав ту штучку для вимірювання стіп і совав маленькі повзунки на ній, перевіряючи, чи з ними все гаразд, тим часом як інший продавець поставив на місце перекинутий стілець і раз сплеснув долонями з насмішкуватою відразою, перш ніж знов начепити на себе приємно-нейтральний, крамарський вираз обличчя. Здебільша йому запам’яталися мокрі материні щоки і її гаряче, кисле дихання. Він пам’ятав, як вона шепотіла й шепотіла йому в вухо: «Не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи робити такого знову, не смій ніколи…» Це так його мати виспівувала, щоб відвернути негаразди. Це саме вона виспівувала за рік до того, коли дізналася, що нянька одного задушливо спекотного літнього дня повела Едді в публічний басейн у Деррі-парку – то було, коли страх ранніх п’ятдесятих перед поліомієлітом тільки-но почав згасати