Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Ні, пане. Насправді, я не ельф, пане, а капрал Ноббс із Нічної сторожі. А це — констебль Відвідай, пане, — створіння подивилося на шматок паперу в ручці. — А ви пан Занехай?

— Купи-Продай!

— Ага, точно. Від вас до Штабу Нічної сторожі прибув посланець, і ми відреагували зі швидкістю, достойною похвали, пане, — доповів капрал Ноббс. — Попри той факт, що сьогодні Вепроніч, відбувається казна-що, і, що найголовніше, незважаючи на вепронічну вечірку. Але це неважливо, тому що наш Умивальня, тобто констебль Відвідай, не п’є, пане, релігія не дозволяє, а я хоч і п’ю, пане, приїхав добровільно, тому що це мій громадянський обов’язок, пане, — сказав він і віддав салют — або зробив те, що, на його думку, було салютом. Не додаючи: «А такий негідник-багатій, як ти, просто повинен висловити свою вдячність офіцерові пляшечкою-другою різдвяного трунку чи ще якимось помітним чином», — оскільки все його тіло буквально кричало про це. Навіть вуха Ноббі були здатні натякати.

На жаль, пан Купи-Продай не був у тому настрої, щоб сприймати тонкі натяки. Він встав і тицьнув тремким пальцем у верхню сходинку.

— Я хочу, щоб ви піднялися туди, — сказав він, — і заарештували його!

— Арештували кого, пане? — поцікавився капрал Ноббс.

— Батька Вепра!

— За що, пане?

— За те, що він нагло розсівся в гроті, роздаючи подарунки!

Капрал Ноббс задумався.

— Ви часом з приводу свята не хильнули? — сказав він із надією.

— Я не п’ю!

— Дуже мудро, пане, — відказав констебль Відвідай. — Алкоголь — це безчестя душі. Оссорій, книга друга, вірш двадцять чотири.

— Заждіть, пане, — спантеличено мовив капрал Ноббс. — Я гадав, що призначення Батька Вепра і полягає в тому, щоб дарувати подарунки.

Цього разу задумався уже пан Купи-Продай. Дотепер він не до кінця розібрався в отриманих фактах, лише визнав їхню неправильність.

— Цей Батько Вепр — самозванець! — заявив він. — Так, точно! Він просто вдерся сюди!

— Знаєте, я завжди це підозрював, — сказав Ноббі. — Я гадав: невже Батько Вепр щороку проводить два тижні в дерев’яному гроті в магазині Анк-Морпорка? У саму годину пік? Ха! Малоймовірно! Напевно, це просто якийсь бородатий старий, думав я.

— Розумієте... це не той Батько Вепр, що завжди, — сказав Купи-Продай, намагаючись повернути землю, що втікала з-під ніг. — Він просто з’явився нізвідки!

— О, інший самозванець? Не звичний самозванець?

— Ну... так... ні...

— І почав роздавати подарунки? — перепитав капрал Ноббс.

— Саме це я і сказав! Справжній злочин!

Капрал Ноббс задумливо потер носа.

— Ну, майже, — погодився він, усе ще сподіваючись на шанс отримати святкову винагороду. Раптово його осінило. — Він роздає ваші подарунки, пане?

— Ні, він приніс їх зі собою!

— Он як! Ну, якби він роздавав ваші подарунки, то так, тут ще можна побачити проблему. Це надійна ознака злочину — пропажа речей. А от з появою речей уже складніше. Якщо йдеться не про руки чи ноги, звичайно. Чесно кажучи, було б простіше, якби він крав речі.

— Це магазин, — сказав пан Купи-Продай, нарешті діставшись до кореня проблеми. — Ми не роздаємо товар. Як можна очікувати, що люди купуватимуть речі, якщо хтось просто роздає їх задарма? А тепер, будь ласка, підіть і виведіть його геть.

— Що, типу арештувати Батька Вепра?

— Так!

— У вашому магазині?

— Так!

— На очах в усіх цих діток?

— Т... — пан Купи-Продай завагався. Він із жахом зрозумів, що капрал Ноббс, попри всі очікування, має рацію. — Думаєте, то буде недобре? — запитав він.

— Складно уявити, що в цьому взагалі може бути хорошого, пане.

— А потайки цього ніяк не зробиш? — поцікавився він.

— Потайки? Ах, ну, так спробувати можна, — сказав капрал Ноббс. Речення зависло в повітрі, як простягнута рука.

— Без винагороди не залишитеся, — зрештою сказав пан Купи-Продай.

— Можете на нас покластися, — сказав капрал Ноббс, великодушний від перемоги. — Підіть у кабінет, налийте собі горнятко чаю, а ми все швиденько владнаємо. Будете нам навіки вдячні.

Пан Купи-Продай обдарував його поглядом, повним серйозних сумнівів, та проте зник із поля зору. Капрал Ноббс потер руки.

— Умивальне, там, звідки ти прибув, святкують Вепроніч? — запитав він, підіймаючись сходами на другий поверх. — Глянь на килим, схоже, тут надзюрила свиня...

— Ми називаємо це Постом святого Оссорія, — відказав Відвідай, який прибув із Омнії. — Але це не подія, пов’язана із забобонами чи комерційною діяльністю. Ми просто збираємося сім’єю, молимося і пестимося.

— На індичку, курочку й таке інше?

— Постимося, капрале Ноббс. Ми нічого не їмо.

— А, ясно. Ну, кожному своє, гадаю. Принаймні тобі не доводиться вставати рано-вранці, щоб зауважити, що те «нічого» надто велике, щоб вміститися в духовці. І жодних подарунків?

Вони поспішно відступили, рятуючись від двох дітисьок, які спускалися сходами, тягнучи величезний іграшковий човен.

— Часом вважають доречним обмінюватися новими релігійними брошурами, і, звісно ж, дітям зазвичай дарують «Книгу Оссорія», — сказав констебль Відвідай. — Іноді з картинками, — додав він, так обережно, ніби натякаючи на заборонені задоволення.

Повз них пройшла маленька дівчинка, несучи плюшевого ведмедика, більшого за неї. Він був рожевим.

— А мені завжди дарують солі для ванни, — поскаржився Ноббі. — А ще мило, піну, трав’яні мазі й купу іншої всячини, і я не можу зрозуміти чому, оскільки майже ніколи не миюся. Гадаєш, вони коли-небудь це усвідомлять?

— Просто жах, — озвався констебль Відвідай.

На другому поверсі скупчився натовп.

— Ха, ви тільки гляньте на це. Коли я був дитиною, Батько Вепр ніколи мені нічого не дарував, — зауважив капрал Ноббс, похмуро позираючи на дітей. — Я регулярно вішав панчоху, на кожну Вепроніч. Лише раз я там щось знайшов — блювотиння мого батька, — він зняв шолом.

Ноббс аж ніяк не був героєм, але в його очах з’явився блиск — як у когось, хто бачив забагато порожніх панчіх, та ще й одну повну й огидну. З ранки на його крихітній зморщеній душі зірвали кірку.

— Пора взятися за цього хлопчину, — сказав він.

Між Великою залою Академії та її головним входом розташований значно менший круглий зальчик або вестибюль, відомий як пам’ятний зал Архіректора Напихайла.