Американські боги - Ніл Гейман
За рік вона народила ще одну дитину — також хлопчика, але білявого, як сестра по батькові і як сам батько, на чию честь і назвала його Джоном.
Діти утрьох ходили до місцевої церкви слухати мандрівного проповідника по неділях, ходили вони також у маленьку школу, щоб учитися лічбі та грамоті разом із дітьми інших дрібних фермерів, а Ессі потурбувалася, щоб вони знали найважливіші таємниці з-поміж усіх, тобто таємниці піксі: рудих кумедних чоловічків із зеленими, як річкова вода, хитро примруженими очима та одягом такого ж кольору, із кирпатими носами та смішними личками, піксі, якщо раптом того захочуть, заплутають і заведуть за собою, і зіб’ють на манівці — якщо у вас, звісно, не заховано на такий випадок дрібки солі чи шматка хліба. Діти ходили в школу, і у кожного було трохи солі в одній кишені і трохи хліба в іншій — древні символи життя і землі мали вберегти їх по дорозі додому. І кожного разу вони поверталися без пригод.
Діти зростали між зелених пагорбів Вірджинії стрункими та сильними (хоча Ентоні, перший син, завжди був слабшим, блідішим і більш схильним до хвороб та перепадів настрою), і Річардсони жили у щасті, Ессі любила свого чоловіка, як тільки могла. Минуло десять років їх шлюбу, коли у Джона Річардсона розболівся зуб — аж настільки, що він впав з коня. Його відвезли в місто, де зуб видалили, але було пізно, бо він уже почорнів і міг тільки стогнати. Він помер від зараження крові, і його поховали під улюбленою вербою.
На Річардсоновій вдові залишилася ферма, якою вона керувала, доки не підросли його двоє дітей: вона розпоряджалася прислугою і рабами, і вона садила тютюн та рік за роком збирала врожай, вона виливала сидр під коріння яблуні напередодні Нового року, вона залишала буханець свіжоспеченого хліба в полях перед жнивами, і вона завжди виставляла мисочку молока за поріг задніх дверей. Господарство процвітало: вдова Річардсон здобула репутацію ґаздині, яка завжди править високу ціну і не любить торгуватися, але завжди продасть вам бездоганний товар і ніколи не обдурить.
Іще десять років усе було добре, але після того настав тяжкий рік, коли Ентоні, її син, убив Джонні, свого зведеного брата, під час лютої сварки щодо майбутнього ферми і заміжжя Філліди, хтось казав, що він того не хотів, і просто не пощастило, що удар вийшов такої сили, — а ще хтось казав інакше. Ентоні зник, а Ессі довелося ховати молодшого сина поруч із батьком. Ходили чутки, що він утік до Бостона, або на південь, до Флориди, або, як була переконана його мати, що він поплив у Англію і вступив на службу до короля Георга, битися з бунтівними шотландцями. Хай там як, господарство спорожніло, коли обох синів не стало, — і панував у ньому смуток, і Філліда ходила бліда та зажурена, і що б її мачуха не казала чи не робила, нічого не могло заспокоїти розбите серце та повернути усмішку на її вуста.
Втім, розбите було її серце чи ні, але на ґаздівстві потрібен чоловік, тож Філліда вийшла заміж за Гаррі Сомса, колишнього корабельного теслю. Гаррі втомився від моря і мріяв дожити віку на фермі, подібній до тієї, на якій він народився і виріс. І хоча ферма Річардсонів не надто нагадувала ту, в Лінкольнширі, для нього вона була достатньо схожою, щоб він був щасливим. П’ятеро дітей народилися у Філліди та Гаррі, троє вижили.
Вдова Річардсон сумувала за синами, сумувала вона і за чоловіком, хоча тепер мало що про нього пам’ятала, окрім того, що він був справедливою людиною і ставився до неї по-доброму. Діти Філліди приходили до Ессі по казки, і вона розповідала їм про чорних болотяних псів, чи про М’ясоголового-кістяного, чи про яблуневого діда. Але діти приходили не за цим — їх цікавили тільки розповіді про Джека: Джека і бобове стебельце, Джека — вбивцю велетів, або про Джека, Джекового кота і короля. Вона любила цих дітей, ніби вони були її плоть і кров, хоча іноді й називала їх іменами тих, хто давно пішов.
Якось у травні вона винесла стілець у садок, щоб вибирати і лущити горох на сонечку, тому що навіть у теплому кліматі Вірджинії її старі кістки ломило від холоду, а іній вкрив її волосся — тож дрібка тепла не завадить.
Вдова Річардсон лущила горох старечими руками і думала про те, як добре було б іще разочок пройтися торфовищами рідного Корнуола, і прогулятися по скелях, посічених солоними вітрами, і посидіти на гальці, як вона це робила маленькою дівчинкою, чекаючи на батька, човен якого був десь там, у бурхливому морі. Незграбними від старості покрученими руками вона відкривала горохові стручки, скидала горошини у глиняну миску, а лушпиння — у фартух. А потім вона раптом згадала те, про що дуже довго воліла не згадувати: минуле життя, яке втратила. Те, як її вправні пальці витягали гаманці з кишень та цупили шовки з прилавків, як вартовий Ньюґейтської в’язниці сказав їй, що раніше ніж за три місяці її справу не слухатимуть, і що можна попросити помилування, якщо вона буде вагітна, і що вона збіса гарненька — і те, як вона повернулася до стіни і одним рухом задерла спідниці, ненавидячи його і себе, але знаючи, що він має рацію, і те відчуття, коли всередині забилося нове життя,