Тут вони танцюють... - Мирослава Горностаєва

Ми трохи понишпорили в ямі чисто на щастя. І щастя, якщо це можна назвати щастям, не відвернулося, принаймні від мене. Потім уже я «догнав», що ця штука очікувала на господаря. Як ото деяке колечко на гобіта Більбо.[14]

Не пройшло і десяти хвилин, а я уже обережно зчищав ножем землю з якогось металевого диску розміром трохи більшого за ювілейну гривню. Меглор схвильовано дихав мені в потилицю.

На диску зображено було рівнораменний хрест, всі чотири кінці якого закінчувалися «грабельками» з п’яти рисочок. Між раменами знаходилося по свастиці, всього чотири штуки. З одного боку диску було прироблено вушко для ланцюжка.

— Німецьке? — спитав друг-ельф трохи заздрісно.

— Свастика не така, — відповів я, витираючи диск об власні штани, — не в той бік загнута… А там — хто його знає… Може це взагалі з хтозна яких часів.

Дійсно, малоймовірно було, аби таку річ носив який-то фріц. Вона була прадавня.

Я це втямив одразу. Мав бо нюх на подібні штуки. Це був оберег. Як відчув — не питайте… Ну, як той же Більбо відчув, що знайшов не просто собі перстеник.

Вечір ми зустріли на першому колі біля семиствольного дуба. Знайдений оберег бовтався у мене на шиї, на ремінці, разом із випаленою мною на шматочку шкіри ельфійською руною, що означала літеру М. Я весь час гладив його рукою, або намагався витерти до блиску. Меглор дивився на мене несхвально.

— Моя прєлєс-сть, — мовив він єхидно, наслідуючи Горлума[15]. Я пустив це мимо вух — нехай заздрить.

Коли вже і намета було поставлено, і невеличке вогнище розпалено, і вечерю з’їдено, я звернув увагу на те, як тут тихо. Наш маленький табір розташувався за дубом, поза колом з трави, для зручності спостереження за отим «чимось», про яке говорив Велерад. Так от, перше, що я почув — тишу. Взагалі-то сюди і раніше не долітали ніякі сторонні звуки, наче зовсім поруч, за Рікою, і не було великого міста. Але зараз повітря наче застигло — хоч ножем його ріж.

Потім заговорили дерева. Враження було таке, наче велет час від часу проводить рукою по стовбурам, як по струнам арфи. При повній відсутності вітру. Дуби гули, як високовольтна лінія — мелодійно і трохи зловісно. Над травою заколивалися білі пасмуги туману, ледь помітні у півмороці. Я глипнув на годинника — було близько півночі. Туман продовжував підійматись, згущуючись у білі спіралі. Меглор вчепився мені в плече і чи-то застогнав, чи-то скрикнув.

Тепер я виразно бачив, як по колу рухаються білі постаті, пливкі, наче туманні смуги. Мимоволі вчепився в оберіг і раптом зір мій став чіткішим, наче я навів фокус бінокля. У колі танцювали… Жінки, чи радше — молоді дівчата в білих довгих сорочках. Кожна тримала перед грудьми якийсь вогник, можливо — свічечку чи світильник. Біла вервечка рухалася по спіралі, звиваючись і розвиваючись в монотонному заворожуючому ритмі. Перед вела старша жінка, її лице з різкими рисами і повними випнутими вустами застигло від напруги. Чорне розпущене волосся вкривало їй плечі як плащем.

В центрі кола височіла камінна стела, що нагадала мені кельтські дольмени з ілюстрацій в «Енциклопедії неймовірних явищ». Танок то обходив її колом, то проходив наскрізь, наче через браму. На задньому плані виднілися обриси якоїсь дерев’яної споруди — вже значно пізніше я побачив щось подібне в Західній Україні — старовинну гуцульську церкву з гостроверхими шатрами замість куполів, схожу на індійський храм.

І раптом, коли ми вже відійшли від першого переляку і стали приглядатися пильніше, у колі з’явились інші постаті — воїнів у круглих шоломах і — як мені здалося — кольчужних сорочках. Принаймні, на них відблискував метал. Тьмяне світло палало на лезах клинків… Мечі воїнів були справжні, як і кров на вбранні танцівниць… Танок, коли б він не відбувався, перервала смерть. Один з вояків жбурнув смолоскипом у розчинені двері храму. Спалахнув вогонь — і видиво зникло.

Присягаюся всіма трьома Сільмаріллами,[16] аби ми були певні, що виберемося з плавнів поночі, ми б забули про ельфійську гордість і кинулися геть, покинувши намета. Та подітись було нікуди, і ми лишились, хоч трусити нас перестало лише години через дві. Про сон ми й не думали — який вже тут сон.

Але то ще був не кінець дивовижам. Десь годині о третій цієї безкінечної ночі бриніння дерев раптово змовкло і по колу пронісся порив вітру. Дуб, біля якого ми розташувались, загув, наче у відповідь, і замовк.

Вітер був інакшим… Духмяний, нетутешній вітер, що пахнув травами і водою…. Чистою Рікою, не закутою в гидкі кайдани греблі, гудінням древніх скель…Димом від жертовних вогнищ, а не від заводів…. А потім перед нами розчинилася Брама.

Я називаю це так, за браком іншого слова. Брама, портал, перехід… Сіре туманне пасмо закрутилося в спіраль і спалахнуло вогнем. У вогняному кільці з’явились дві постаті — чорноволоса жінка, в якій я начебто пізнав найстаршу з танцівниць, і чоловік — високий могутньої статури старий. Довге сиве волосся, борода і посох у руці робили його схожим на мага Гендальфа[17] з голлівудського фільму. Тільки замість гостроверхого капелюха дід мав довкола чола плетену з чогось широку стрічку. Він невпинно щось бурмотів, ритмічно, наче декламував вірші.

Меглор сів на землю і мовчки поповз у намет. Я продовжував стояти, хоча тримала мене уже навіть не гордість ельфів. Я остовпів з переляку.

Жінка підійшла до мене і відкинула з чола волосся, котре прикривало їй половину обличчя. Натомість я побачив страхітливий рубець і порожню очницю… Слід від удару мечем…

— Сину мій, Ратимере… — вимовила