Віщі сестри - Террі Пратчетт

— Бачу оком ненароком… — сказала Тітуня Оґґ, —…щось на букву «П»! 

Король-привид стомлено окинув підземелля поглядом. 

— Плоскогубці? — припустив він. 

— Ні. 

— Пальцежуйка? 

— Кумедне слово. А що це? 

— Ну, вид лещат для затискання пальців. Ось таких, — показав король. 

— Не те, — сказала Тітуня. 

— Грушка-душилка? — у відчаї спитав король. 

— Це на «Г», до того ж я й слова такого не знаю, — сказала відьма. Король слухняно показав душилку й розтлумачив її призначення. 

— Ні, точно не воно, — сказала Тітуня. 

— «Тліючий черевичок відплати»? 

— Щось ти надто добре знаєшся на всіх цих штуках, — гостро сказала Тітуня. — Ти точно не використовував їх за життя? 

— Жодним чином, Тітуню! — запевнив привид. 

— Хлопчики-брехуни потрапляють у погане місце, — попередила та. 

— Більшість із них завела леді Шельметь, чесне слово, — розпачливо сказав король; його нинішнє становище здавалося йому достатньо непривабливим і без усіляких «поганих місць». 

Тітуня форкнула, але дещо пом’якшала. 

— Ну гаразд, — сказала вона. — Це пінцет. 

— Але пінцет — це всього-на-всього маленькі плоско… — почав король, проте вчасно спинився. 

За все доросле життя він не боявся ні людини, ні звіра, ні будь-чого середнього, але голос Тітуні воскрешав у його пам’яті давні спогади про шкільну парту, про дитячу кімнату, про життя під суворим наглядом строгих пані в довгому вбранні та про дитяче харчування сіро-коричневого кольору, яке тоді здавалося неїстівним, а зараз видавалося недосяжною амброзією. 

— З тебе п’ятірка, — радісно повідомила Тітуня. 

— Скоро відіграюся, — сказав король. — Ви впевнені, що вам не заподіють нічого лихого? 

— А якщо не впевнена, чим конкретно ти можеш мені допомогти? — поцікавилася відьма. 

Цієї миті почувся грюкіт засувів. 

Коли Бабунина мітла, невпевнено вихляючи, приземлилася біля замкової брами, там уже зібрався справжній натовп. Коли відьма рушила до брами, гомін стих і юрма розступилася, даючи їй дорогу. Під пахвою Бабуня несла кошик з яблуками. 

— Там, у підземеллі, сидить відьма, — прошепотів хтось. — І, кажуть, її піддадуть жахливим тортурам. 

— Дурниці, — кинула Бабуня. — Такого не може бути. Гадаю, Тітуня Оґґ завітала в державних справах чи щось таке. 

— А ще кажуть, що Джейсон Оґґ збирає своїх братів, — нажахано сказав якийсь крамар. 

— Я б серйозно радила вам розійтися по хатах, — відповіла Бабуня Дощевіск. — Схоже, сталося якесь непорозуміння. Кожен знає, що відьму неможливо затримати проти її волі. 

— Цього разу все зайшло надто далеко, — втрутився ще один селянин. — То хати палять, то податки деруть, а тепер ще й оце. І це ви, відьми, винні. Це час припинити. Я свої права знаю. 

— І які ж це права? — поцікавилася Бабуня. 

— Банщина, подушечне, полюття, шароварок, місяцина,[29] — жваво перелічив селянин. — І ще — право кожен другий рік збирати жолуді свиням і право пасти дві третини кози на общинному полі. Тобто було, поки те поле герцог спалити не наказав. А збіса ж хороша коза була. 

— Права знаєш добре, — сказала Бабуня. — Далеко підеш. Але зараз краще йди додому. 

Вона обернулася й поглянула на браму. Біля неї стривожено м’ялися двійко вартових. Бабуня підійшла поближче і просто-таки прицвяхувала одного з них до місця поглядом. 

— Я безневинна стара, яблучка продаю, — заявила вона голосом, яким більше годилося б оголошувати середньомасштабну війну. — Пустіть, дорогенькі, будь ласочка. 

Останні слова продзвеніли, як клинок. 

— Прохід до замку заборонено, — пролопотів один з вартових. — Наказ герцога. 

Бабуня знизала плечима. За всю історію відьомства трюк із продавчинею яблук, наскільки їй було відомо, спрацював лише одного разу — але так веліла традиція. 

— Я тебе знаю, Чемпете Польді, — заявила вона. — Пригадую, саме я проводжала твого діда і я приймала тебе, коли ти з’явився на світ, — вона кинула погляд на натовп, що тепер купчився трохи далі від брами, ніж кілька хвилин тому, і знову звернулася до побілілого від страху вартового. — Я дала тобі першого в цій юдолі плачевній прочухана за погану поведінку і, присягаюся, якщо ти надумаєш мене перепиняти, дам і останнього. 

Спис із тихим брязканням випав з ослаблих пальців вартового. Бабуня підбадьорливо поплескала тремтячого чоловіка по плечу. 

— Та не хвилюйся, — сказала вона. — На, з’їж-но яблучко. 

Вона зробила крок — і їй перепинив дорогу другий спис. Відьма з цікавістю підняла погляд. 

Другий вартовий не був уродженцем Вівцескель — він виріс у місті й найнявся до королівської сторожі, чиї лави помітно порідшали за останні роки. Його обличчя було вкрите мережею рубців. 

Наразі кілька з цих рубців склалися у щось на кшталт глузливої посмішки. 

— То ось які вони, відьомські чари? — спитав вартовий. — Слабенько. Може, стара, це лякає сільських простаків, але мене не налякає. 

— О, я думаю, такого міцного й великого парубка налякати непросто, — сказала Бабуня, сягаючи рукою до капелюха. 

— І не пробуй ото голову мені морочити, — вартовий дивився просто перед собою, трохи погойдуючись на п’ятках. — Такі дамочки, як ти, тільки і вміють, що людей з пантелику збивати. Зі мною це, як то кажуть, не прокотить. 

— Як завгодно, — відповіла Бабуня, відводячи спис. 

— Я ж сказав… — почав був вартовий і схопив Бабуню за плече. 

Її рука зробила рух — такий швидкий, що його ледь могло би вловити око, — і чолов’яга раптом відпустив її та зі стогоном схопився за власну руку. 

Бабуня увіткнула шпильку назад у капелюх і поквапилася всередину замкового двору. 

— Почнімо з Демонстрації Інвентарю, — сказала герцогиня. 

— Та бачила вже, — відповіла Тітуня. — Принаймні все на літери «п», «с», «т» та «в». 

— Тоді подивимося, чи довго ти зможеш підтримувати цю світську розмову, — відрубала герцогиня. — Шельметю, розпали-но жарівню. 

— Розпали жарівню, блазню, — наказав герцог. 

Блазень рухався, ніби під водою. Він не чекав нічого подібного. Участь у тортурах якось не перебувала на першому місці в його переліку життєвих планів. Зараз йому подумалося, що холоднокровно завдати болю літній жінці уже означає добряче перегнути палицю, а завдати болю відьмі (незалежно від температури крові) — це ніби зігнути голіруч стовбур старезного дуба. Ох уже ці слова, подумав він; мабуть, це ще з «сію, сію, посіваю» пішло.[30] 

— Не подобається мені все це, — пробурмотів він. 

— Молодець, — сказала Тітуня Оґґ, що мала чудовий слух. — Я запам’ятаю, що тобі все це не подобалося. 

— Ти про що? — різко спитав герцог. 

— Та нічого, — відповіла Тітуня. — Між іншим, довго ви будете панькатися? Я ще не снідала. 

Блазень запалив сірник. Раптом за його спиною майже невідчутно війнув вітерець — і сірник погас. Блазень вилаявся і повторив спробу. Цього разу його тремтяча рука майже піднесла сірник до жарівні, коли той знову згас. 

— Ворушися давай! — гукнула герцогиня, розкладаючи знаряддя тортур. 

— Здається, вони не хочуть горіти, — пробелькотів блазень після того, як іще один сірник, не встигнувши розгорітися, випустив останню цівку диму. 

Герцог вихопив сірникову коробку з тремтячих пальців блазня і вліпив тому ляпаса внизаною перснями рукою. 

— Скільки можна не підкорятися моїм повелінням! — скричав він. — Слабодухий! Віддай мені коробку![31] 

Блазень позадкував. Хтось невидимий шепотів щось йому на вухо, але він не міг розібрати ані слова. 

— Забирайся звідси, — просичав герцог, — і простеж, щоб нам не заважали! 

Блазень, зашпортавшись об східці, обернувся і, кинувши останній благальний погляд на Тітуню, вискочив за