Батько Вепр - Террі Пратчетт

— Привіт, — сором’язливо озвався Ґном Бородавко.

— ...Який з’явився, щоб провести з нами сьогоднішній вечір. Знаєш, я подумав: це трохи дивно. Звичайно, у Вепроніч завжди стається щось нереальне, — сказав Ридикуль. — Остання ніч року, і так далі. Батько Вепр усюди кружляє, і тому подібне. Час найтемніших тіней, і так далі. Назбирується все окультне лайно за рік. Будь-що може статися. То я й подумав, що ви, хлопці, можете це перевірити. Мабуть, немає про що турбуватися.

— Ґном Бородавко? — перепитав Зрозум.

Ґном міцніше стиснув свій мішок, захисним жестом.

— У цьому не менше, і не більше сенсу, ніж у багатьох інших речей, — сказав Ридикуль. — Зрештою, Зубна Фея ж існує? З таким самим успіхом можна дивуватися, чому бог вина в нас є, а бога похмілля немає...

Він зупинився.

— Хто-небудь інший почув цей шум? — запитав він.

— Пробачте, Архіректоре?

— Ніби дзинь-дзилинь-дзень-дзелень? Як маленькі дзвіночки?

— Нічого подібного не чули, пане.

— О, — Ридикуль стенув плечима. — Хай там як... на чому я закінчив... так... до цього вечора ніхто ніколи не чув про Гнома Бородавку.

— Так і є, — підтвердив ґном. — Навіть я ніколи не чув про себе до цього вечора, а я — це ж я.

— Подивимося, що ми зможемо дізнатися, Архіректоре, — дипломатично відказав Зрозум.

— Чудово, — Ридикуль повернув ґнома в кишеню і подивився на Гекс. — Дивовижно, — повторив він. — Це дійсно лише видається, наче він думає?

— Ем... так.

— Але насправді він не думає?

— Ем... ні.

— То... він просто створює ілюзію мислення, але насправді це звичайна показуха?

— Ем... так.

— Так само, як і більшість людей, — проголосив Ридикуль.

Сідаючи на офіційне коліно, хлопчик зміряв Батька Вепра поглядом, оцінюючи.

— Будьмо відвертими. Я знаю, ти просто якийсь переодягнений дядько, — заявив він. — Оскільки Батько Вепр — біологічна та часова неможливість. Сподіваюся, ми один одного зрозуміли.

— АГА. ТО МЕНЕ НЕ ІСНУЄ?

— Точно. Це лише частина сезонної показухи, до того ж мушу зазначити, значною мірою комерційного спрямування. Моя мати вже купила мені подарунки. Звісно, згідно з моїми інструкціями. Вона часто не розуміє, що саме мені потрібно.

Батько Вепр зиркнув на усміхнений, стривожений образ материнської неефективності, що тупцював неподалік.

— СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ, ХЛОПЧИКУ?

Малий закотив очі.

— Не з цього треба починати, — сказав він. — Я ж і раніше тут був, знаєш. Спочатку треба спитати, як мене звати.

— ААРОН ФІДЖЕТ, «СОСНИ», БІЧНА ВУЛИЦЯ, АНК-МОРПОРК.

— Так і знав, що тебе попередили, — сказав Аарон. — Гадаю, ці люди, переодягнені ельфами, випитують усе в матерів.

— ТОБІ ВІСІМ РОКІВ, А ЗА ПОВЕДІНКОЮ... ТЯГНЕШ НА УСІ СОРОК П’ЯТЬ, — сказав Батько Вепр.

— Напевно, при оплаті заповнюється анкета, — сказав Аарон.

— І ХОЧЕШ ТИ «БЕЗПЕЧНИХ РЕПТИЛІЙ РІВНИНИ СТО» ГОРІХОВОГО ВИРОБНИЦТВА, ВИСТАВКОВУ ШАФУ, АЛЬБОМ ДЛЯ КОЛЕКЦІОНУВАННЯ, БАНКУ ДЛЯ КОНСЕРВУВАННЯ І ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК. А ЩО ТАКЕ ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК?

— Їх не приклеїш, поки вони об’ємні, хіба сам не розумієш? Я сподіваюся, що вона тобі розповіла про них, коли я на якусь мить затримався перед вітриною з олівцями. Слухай, може, кінець цим жартикам? Сунь мені мого апельсина, і казці кінець.

— Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ, НІЖ ЯКИЙСЬ АПЕЛЬСИН.

— Так, так, усе це я вже чув. Ймовірно, довелося звернутися до спільників для залучення довірливих клієнтів. Нічого собі, у тебе навіть борода фальшива. До речі, старий, знаєш, що твоя свиня...

— ТАК.

— Кілька дзеркал, мотузки й трубка, от і все. Навіть мені це здалося занадто штучним.

Батько Вепр клацнув пальцями.

— Зрозумів, схоже на певний сигнал, — сказав хлопчик. — Дуже тобі дякую.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, — побажав Батько Вепр хлопчику, що поспішно віддалявся.

Дядечко Важкий поплескав його по плечу.

— Чудово, пане, — сказав він. — Дуже терпляче. На вашому місці я б добряче зацідив йому у вухо.

— О, ПЕРЕКОНАНИЙ, НЕЗАБАРОМ ВІН ПОБАЧИТЬ, НАСКІЛЬКИ ПОМИЛЯВСЯ, — червоний каптур повернувся так, що лише Альберт міг зазирнути всередину. — ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІДКРИЄ КОРОБКИ, ЯКІ НЕСЕ ЙОГО МАТІР... ХО. ХО. ХО.

— Не так туго! Не так туго!

— ПИСК.

Поки Сюзен продовжувала досліджувати полиці в каньйонах величезної бібліотеки Смерті, настільки гігантської, що в ній могли би зароджуватися хмари, якби на це наважилися, за нею розгорілася суперечка.

— Добре, добре, — сказав голос, який вона намагалася проігнорувати. — Ніби нормально. Я ж повинен рухати крилами, правда?

— Ах, — пробурмотіла Сюзен під ніс. — Батько Вепр...

Йому присвятили не одну книгу, а цілу полицю. Перший том, здавалося, був написаний на сувої із чиєїсь шкіри.

Батько Вепр був дійсно старий.

— Чудово-чудово. Який у мене вигляд?

— ПИСК.

— Панно? — звернувся крук, прагнучи почути іншу думку.

Сюзен підняла очі. Повз неї пролетів крук, сяючи яскраво-червоними грудьми.

— Ців-ців, — сказав він. — Цвінь-цвірінь. Скок-скок, скачу собі в лісок...

— Так ти нікого, крім себе, не надуриш, — заявила Сюзен. — Он там видніється мотузка.

Вона розгорнула сувій.

— Можливо, варто сісти на засніжену колоду, — пробурмотів крук позаду неї. — Напевно, уся хитрість полягає в цьому.

— Я не можу це прочитати! — скрикнула Сюзен. — Ці літери... дивні...

— Ефірні руни, — пояснив крук. — Зрештою, Батько Вепр — не людина.

Сюзен провела руками по тонкій шкірі. Під її руками... забігали обриси.

Прочитати сувій вона не могла, але відчути... Сюзен вдихнула різкий запах снігу, настільки відчутний, що з її рота пішла пара. Чулися звуки, стукіт копит, тріск гілок у замерзлому лісі...

Яскрава сліпуча куля...

Сюзен отямилася й відштовхнула сувій подалі. Вона розгорнула наступний, що на вигляд складався зі смуг кори. Над його поверхнею зависли літери. Якою би не була їхня природа, букви не призначалися для прочитання очима; можна сказати, що це був шрифт Брайля для доторків розуму.

Зображення струмували довкола її чуттів — вологе хутро, піт, сосна, сажа, крижане повітря, смак вологого попелу, свиняче... добриво, поспішно виправив розум гувернантки. Відчувалася кров... і смак... квасолі? Це все були зображення