Битва королів - Джордж Мартін

— Я зроблю, як ви кажете,— неохоче погодився Джон,— але... ви ж розповісте їм, так? Бодай Старому Ведмедю? Ви ж їм скажете, що насправді я не зламав своєї обітниці?

Кворин Піврукий задивився на нього через багаття; його очі губилися серед тіней.

— Коли побачуся з ним. Присягаюся,— мовив він нарешті та махнув рукою на вогонь.— Ще дров. Щоб ватра була ясна й гаряча.

Джон пішов нарубати ще гілок, а потім, розламуючи навпіл, підкинув їх у багаття. Дерево давно вже всохло, але у вогні, здавалося, знову ожило: з кожною цуркою прокидалися полум’яні танцюристи, кружляючи та вируючи у своїх осяйних червоних і жовтогарячих нарядах.

— Досить,— раптом сказав Кворин.— А тепер їдьмо.

— Їдьмо? — За колом світла було геть темно, а ніч опустилася холодна.— Їдьмо куди?

— Назад,— Кворин ще разок заліз на свого виснаженого гарона,— Сподіваюся, багаття відверне їхню увагу. Ходім, брате.

Джон натягнув рукавиці й накинув каптур. Навіть коні, здавалося, не хотіли полишати вогню. Сонце давно закотилося, тільки холодне сріблясте сяйво півмісяця ще освітлювало стежку через підступні терени, які лежали позаду. Джон гадки не мав, що задумав Кворин, але, мабуть, це таки шанс. Він на це сподівався. «Не хочу вдавати клятвопорушника, навіть зі шляхетною метою».

Їхали сторожко, рухаючись тихо, як тільки може рухатися верхівець, прямуючи власним слідом, поки не досягли тіснини, де з-поміж двох гір виринав крижаний струмочок. Джон пам’ятав це місце. Перед заходом сонця вони тут напували коней.

— Вода вже покривається льодом,— зауважив Кворин, повертаючи вбік,— бо можна було б проїхати трохи річищем. Та якщо ми зараз розіб’ємо лід, вони цього не проґавлять. Тримайся ближче до скель. Там далі, за півмилі звідси, буде поворот, і ми заховаємося.

Він в’їхав у тіснину. Джон, кинувши останній тоскний погляд на багаття, рушив за ним.

Що далі вони їхали, то щільніше їх обступали стрімчаки. Вершники прямували за підсвіченою місяцем стрічкою струмка до його витоків. Кам’янисті береги, мов бородою, поросли бурульками, але Джон чув буркотіння води під тоненькою крижаною шкуринкою.

На півдорозі шлях їм перепинив гірський обвал — обрушився цілий уламок скелі, але маленькі гарони, які впевнено стояли на ногах, змогли його подолати. За обвалом стрімчаки різко зійшлися, а струмок вивів вершників до підніжжя високого вигнутого водоспаду. В повітрі, наче подих велетенського холодного звіра, висіла імла. Бурхливі води срібно сяяли у світлі місяця. Джон тривожно роззирнувся. «Звідси немає виходу!» Вони з Кворином, може, і здатні видертися по цих стрімчаках, але не з кіньми. А пішки вони довго не протягнуть.

— А тепер швидко,— звелів Кворин. Здоровань на маленькому конику перетнув слизьке від льоду каміння, заїхав просто під стіну води — і зник. Оскільки він не повернувся, Джон буцнув коня п’ятами й поїхав за ним. Гарон хотів позадкувати. Водоспад гамселив їх крижаними кулаками, і від наглого холоду Джонові перехопило подих.

І тут Джон опинився на тому боці; він весь тремтів, мокрий до нитки, але ж він був на тому боці!

В розколину в скелі заледве могла проїхати людина верхи на коні, але далі стрімчаки розступалися, а ґрунт уже був піщаний. Джон відчував, як у бороді в нього замерзає вода. Привид здолав водоспад єдиним лютим стрибком, струсив краплі з хутра, підозріло принюхався до темряви, а тоді під однією з кам’яних стін задер ногу. Кворин уже зліз із коня. Джон зробив те саме.

— Ви знали про це місце.

— Коли я був не старший за тебе, то чув од брата історію про те, як він через цей водоспад погнався за тінь-котом,— Кворин розпріг коня, зняв сідло, вудила, вуздечку та прочесав пальцями розкуйовджену гриву.— В серці гір існує прохід. На світанку, якщо нас не знайдуть, поїдемо далі. Перша варта — моя.

Кворин всівся на землю, прихилившись спиною до скелі, й у сутінках печери перетворився на розмиту чорну тінь. Крізь хлюпотіння води Джон розчув шурхотіння криці по шкірі, що могло означати тільки одне: Піврукий оголив меча.

Джон скинув мокрого плаща, та було надто холодно й вогко, щоб знімати все. Привид розтягнувся поряд з господарем і, перш ніж скрутитися до сну, облизав йому рукавиці. Джон радів його теплу під боком. Цікаво, думав він, чи палахкотить іще з того боку багаття, а чи вже вигоріло. «Якщо колись упаде Стіна, згаснуть усі багаття». Крізь завісу водоспаду світив місяць, прокладаючи на піску бліду тріпотливу доріжку, та за деякий час і вона зблякла і згасла.

Нарешті прийшов сон, а з ним і кошмари. Джонові наснилися охоплені полум’ям замки й невпокоєні мерці, які повставали з могил. Коли Кворин збудив його, було ще темно. Поки Піврукий спав, Джон сидів спиною до стіни печери, дослухаючись до води й чекаючи світанку.

Вдосвіта обидва пожували по смужці напівзамерзлої конини, знов осідлали гаронів і застебнули на плечах свої чорні плащі. За свою варту Піврукий наробив півдюжини смолоскипів, просочивши пучки сухого моху олією, яку возив у саквах. Тепер він запалив перший смолоскип і рушив у темряву, тримаючи перед собою бліде полум’я. Джон пішов за ним, ведучи коней. Кам’яниста стежка повзла-повивалася — вниз, угору, знову круто вниз. Місцями настільки вужчала, що важко було переконати коней: вони зможуть протиснутися. «Заки виїдемо назовні, точно відірвемося,— говорив собі дорогою Джон.— Навіть орел не може бачити крізь камінь. Ми відірвемося, тоді помчимо на Кулак і перекажемо Старому Ведмедю все, що дізналися».

Та коли вони за кілька довгих годин знову вийшли на світло, на них уже чигав орел, сидячи на всохлому дереві за три сотні футів угору по схилу. Привид по скелі пострибав до нього, але птах, змахнувши крилами, злетів у повітря.

Кворин, проводжаючи політ очима, стиснув губи.

— Тут найкраще місце для опору,— заявив він.— Печера захищає нас згори, і ззаду не підкрадешся — хіба пройшовши крізь гору. Гострий у тебе меч, Джоне Сноу?

— Так.

— Нагодуймо коней. Вони браво нам служили, бідолахи.

Джон віддав своєму гарону залишки вівса й погладив гриву, а Привид тим часом нетерпляче блукав між каміння. Щільніше натягнувши рукавиці, Джон розім’яв обпечені пальці. «Я — щит, який боронить людську державу».

У горах луною полетіла сурма мисливського ріжка, а за мить долинуло брехання собак.

— Скоро вже будуть тут,— мовив Кворин.— Тримай свого вовка в руках.

— Привиде, до мене,— гукнув Джон. Деривовк, наструнчивши хвоста, неохоче повернувся до нього.

Дикуни випірнули з-за гребеня менш як за