Битва королів - Джордж Мартін
Цілі години вони цілувалися, цілі дні проводили в ліжку, дослухаючись до хвиль і пестячи одне одного. Тіло її здавалося йому дивом, і її це, схоже, страшенно тішило. Іноді вона для нього співала. «Кохав як літо гарну діву із сонцем у волоссі»... «Я тебе кохаю, Тиріоне,— шепотіла вона перед сном.— Кохаю твої вуста. Кохаю твій голос, твої звернені до мене слова, твоє лагідне до мене ставлення. Кохаю твоє обличчя.» — «Моє обличчя?» — «Так. Так. Кохаю твої руки, що пестять мене. І твій прутень, кохаю твій прутень, люблю це відчуття, коли він у мені.» — «А він любить вас, міледі».— «Люблю вимовляти твоє ім’я. Тиріон Ланістер. Воно співзвучне з моїм. Не прізвище, а саме ім’я. Тиріон і Тиша. Тиша й Тиріон. Тиріон. Мій лорд Тиріон.»
«Все лжа,— подумав він,— все облуда, все за золото: вона була повією, яку знайшов Джеймі, подарунком від Джеймі, моя лжива леді», її обличчя блякло, розчиняючись у пелені сліз, та навіть коли воно вже щезло, Тиріон і досі чув її слабкий, далекий голос, що промовляв його ім’я, «...мілорде, ви мене чуєте? Мілорде? Тиріоне! Мілорде! Мілорде!»
Крізь імлу макового сну він побачив нахилене над ним м’яке рожеве обличчя. Тиріон знов був у вогкій кімнаті з обірваними завісами на ліжку, а обличчя було не те — не Тишине, занадто кругле, з каштановою борідкою.
— Пити хочете, мілорде? Я приніс ваше молочко, добре молочко. Не опирайтеся, ні, не ворушіться, вам треба відпочивати.
В одній вологій рожевій руці чоловік тримав мідну лійку, а в другій — пляшку.
Коли він нахилився ближче, Тиріонові пальці ковзнули під ланцюг, викуваний з багатьох металів, стиснули й потягнули. Мейстер впустив пляшку, розхлюпавши макове молочко по всьому покривалу. Тиріон крутив ланцюг, поки не відчув, що ланки уп’ялися в дебелу шию.
— Ні... все...— просипів він таким неслухняним голосом, що й не певен був, чи взагалі щось сказав.
Мабуть, усе-таки сказав, бо мейстер вичавив відповідь.
— Відпустіть, будь ласка, мілорде... Вам потрібне молочко — від болю... Ланцюг... ні, відпустіть, ні...
Коли Тиріон врешті відпустив, рожеве обличчя вже буряковіло. Мейстер позадкував, хапаючи ротом повітря. На почервонілій шиї виднілися білі відмітини, залишені ланками. Очі мейстра теж були білі. Тиріон підніс руку до затвердлої пов’язки й жестом показав, наче здирає її. І ще раз. І ще раз.
— Ви... ви хочете зняти бинти, так? — нарешті мовив мейстер.— Але я не... це ж... це дуже немудро, мілорде. Ви ще не видужали, королева буде...
На згадку про сестру Тиріон заричав. «То тебе вона підіслала?» Він тицьнув у мейстра пальцем, а тоді стиснув пальці в кулак — роздушуючи, розчавлюючи,— це була явна погроза — на той раз, якщо дурень не зробить так, як йому велено.
На щастя, мейстер зрозумів.
— Я... я зроблю, як наказує мілорд, звісно, але... це немудро, ваші рани...
— Ро... би...— вимовив Тиріон, цього разу гучніше.
Уклонившись, чоловік вийшов з кімнати, але зовсім скоро повернувся, тримаючи в руках довгий ніж з маленькими зубчиками, миску води, гору м’якого ганчір’я та кілька пляшок. На той час Тиріон примудрився підповзти на кілька дюймів угору, тож зараз напівсидів, спираючись на подушку. Мейстер звелів йому сидіти цілком непорушно і підсунув кінчик ножа під гіпс знизу під підборіддям. «Один незграбний рух — і Серсі нарешті позбудеться мене»,— подумав Тиріон. Він відчував, як лезо пиляє затвердлі бинти всього за кілька дюймів од його горла.
На щастя, цей м’який рожевий чоловічок серед сестриних прихвоснів був не найсміливішим. За мить Тиріон відчув на щоках прохолодний повів. І біль теж, але він старався його ігнорувати. Мейстер викинув бинти, хрусткі від засохлого зілля.
— А тепер лежіть тихо, маю промити рани.
Мейстрів дотик був лагідний, а тепла вода заспокоювала. «Рана»,— подумав Тиріон, пригадавши наглий спалах яскравого світла, який обпалив його попід очима.
— Зараз трохи пектиме,— попередив мейстер, намочуючи ганчірку в оковитій, що пахла травами. Але ганчірка не просто пекла — вона лишала по собі на Тиріоновому обличчі вогненний слід, а в носі наче хто розжареною коцюбою поколупався. Вчепившись пальцями в простирадло, Тиріон засичав, але примудрився не закричати. Мейстер квоктав, як стара курка.— Було б мудріше лишити гіпс на місці, поки шкіра не зростеться, мілорде. Але рана чиста, дуже добре. Коли ми розшукали вас у тому підвалі між мертвих і присмертних, рани у вас були страшенно брудні. А ще одне ребро зламане, ви не можете не відчувати, мабуть, від удару булавою або від падіння, важко сказати. А ще вам у руку поцілила стріла, в плече. Були ознаки омертвіння, я навіть боявся, що ви втратите кінцівку, та ми обробили її киплячою оковитою і личинками, тож зараз усе начебто чисто й добре гоїться.
— Ім’я,— видихнув Тиріон.— Ім’я.
Мейстер закліпав.
— Що? Ви — Тиріон Ланістер, мілорде. Брат королеви. Ви пам’ятаєте бій? Іноді від ран на голові...
— Ваше ім’я.
В горлі в нього пересохло, а язик забув, як вимовляються слова.
— Я — мейстер Балабар.
— Балабар,— повторив Тиріон.— Принесіть мені... дзеркало.
— Мілорде,— сказав мейстер,— я б не радив... це, мабуть, немудро... ваша рана...
— Несіть! — мовив Тиріон. Вуста не слухались і скеміли, наче розбиті ударом кулака.— І пити. Вина. Не маку.
Почервонівши, мейстер підвівся й поквапився геть. Повернувся він з карафою світло-бурштинового вина й маленьким посрібленим люстерком у вишуканій золотій рамі. Присівши на край ліжка, він налив пів-кухлика вина й підніс Тиріону до набряклих вуст. Вино потекло в горло, приємно холодячи, але він заледве відчував його смак.
— Ще,— попросив Тиріон, коли кухлик спорожнів. Мейстер Балабар налив знову. Допивши другу порцію, Тиріон Ланістер відчув у собі сили поглянути собі в обличчя.
Він перевернув люстерко — і не знав, сміятися йому чи плакати. Поріз виявився довгим і покрученим: починався аж від волосся попід лівим вухом і закінчувався на правій вилиці. Трьох чвертей носа бракувало, бракувало і кавалка губи. Хтось кетгутом пришив відірвану шкіру, і незграбні стібки й досі виднілися