Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— О ні, Фалміне, змінює, — сказав гном, криво посміхнувшись. Він поглянув за спину Фалміну й, побачивши, що на них ніхто не дивиться, підійшов поближче до чаклуна. — Якщо я побачу твого друга в темряві, то підніму хлопців по тривозі й плювати я хотів на те, що то твій знайомий.

Фалмін мовчав. Не очікував такого повороту подій. Гном виглядав войовничо, а в його темних очах горіла сміливістьта впертість. Чаклун збагнув свій промах, коли спробував водити Грівара за носа. Цей гном був не таким простим, як здавався на перший погляд.

— Він не з'явиться, поки ми не підемо звідси, тому можеш спати спокійно.

Гном посміхнувся, але в очах до сих пір світився запал і впертість. Коротун замість відповіді кивнув, і, не сказавши ані слова, пішов допомагати своїм напарникам, які навіть з кременем в руках не могли розвести вогонь.

«Потрібно бути із цими гномами обережнішим, — подумав про себе Фалмін, все ще гладячи коня по гриві, — а не то наше полювання може обернутися великою неприємністю».

Захід Тальгрієна завжди вирізнявся з-поміж інших частин королівства нестандартною погодою. Цей сезон не був виключенням. Сонце стояло високо в зеніті, а сніг, який проносився цими місцинами декілька днів тому, вже встиг розтанути. Наступила так звана «зимня весна», як називали це явище місцеві.

— Завжди дивувався із цих країв, — заговорив Грівар, коли вони проїжджали над одним із багаточисельних мостів, які прокидувалися над невеличкими річечками, — безмежні лани та поля, що тягнуться аж до кордону з Норенгардом. Не знаю навіть, як люди можуть за усім цим встежити. У нас, гномів, гори спостерігають за своїми дітьми, а не навпаки. Хіба ні, Фалміне?

Чаклун звичайно ж не відповів. Його голова й так була забита іншими, більш важливими речами, аніж розмова про пейзажі. Хоча, якщо бути відвертим, іноді навіть він дивувався з примх матінки Природи.

Попереду, впираючись в дорогу, винирнув великий став, а біля нього село Ожинка, яке славилося варенням та горілкою із ожини. Вони не збиралися зупинятися тут, але потрібно було запитати точний шлях і останні чутки. Можливо, така розвідка дала б плоди.

Як тільки вони заїхали на окраїну села, до них підбіг височенький хлопчина із рудою чуприною. Обкиданий веснянками, наче небо зорями, він всю дорогу біг за поні та конем Фалміна, виспівуючи дурнуваті пісні та при цьому голосно регочучи.

Врешті, коли компанія дісталася майдану села, а потік слів дурника продовжував литися, гноми почали нервувати.

— Якщо він не закриє свою хвіртку, я йому особисто напхаю туди каміння! — пробурмотів невдоволено Гібді, цими словами влучно висловивши бажання усієї компанії гномів. — Він же не замовкає, відколи ми заїхали в село!

— У Кагаку його б давно вже обкидали гівном та охрестили прокаженим, — сказав спокійно Грівар, на що компанія гномів несамовито зареготала, привертаючи своїми гучними криками увагу селян. — Гібді, а уяви, що із ним зробила б панна Лора.

— Ооо, — схопився той за голову, — вона б його затрахала до смерті, а потім повішала над каміном в якості трофею!

Гноми розсміялися ще голосніше, від чого деякі боязкі люди відходили подалі, перелякано зиркаючи на новоприбулих. Звичайно окрім рудоволосого дурника.

У Тальгрієні не було відомих розбійницьких ватаг чи банд, проте гноми дуже були схожі на одну із таких, лише Фалмін був мовчазним та весь час щось видивлявся по сторонах. І саме через це був самим моторошним.

Зупинилися на декілька хвилин біля невеличкого, обвішаного висохлими віночками будинку, що виявився місцевим шинком. Під крики та пердіння дурника до них вийшов високий чоловік з худорлявим обличчям.

— Здоров'я бажаємо, благородне панство, — сказав він шанобливо, знявши в знак привітання шапку із бобрячого хутра. — Я староста цього села. Звуть мене Хома. Чим завдячуємо вашому візиту?

— Ми тут проїздом, — сказав швидко Фалмін, бачачи, як Грівар набирає в груди повітря для відповіді. — Хотіли лише уточнити, чи правильним шляхом ми їдемо. — Фалмін на мить замовк, поглянувши собі за спину. Там вже зібралася добра юрба людей, яка півколом оточила новоприбулих вершників і уважно їх роздивлялася. — Кажуть, що принц Кральє дає винагороду за голову дракона, який їсть людей в оточуючих селах. Чули про таке? — сказав чаклун по хвильці мовчання.

— О, так ви мисливці на драконів? — запитав вражено чоловік.

— А по нам не видно? — крикнув у відповідь Грівар. Взявся однією рукою за пояс, а іншу поклав на древко сокири, намагаючись вдати із себе благородного воїна.

— Звичайно видно, пане, — запевнив його із награною посмішкою чолов'яга. — Ми тільки раді допомогти, пан принц присилав якогось лицаря, чи ж то лорда, і нам наказ дав, що якщо будуть проїжджати туточки якісь благородні молодці, то нехай їдуть на північний захід ще з годину, потім звернуть біля Чортового яру й повертають на північ, до гір. Так владика казав.

Владика. Саме так простолюдини називали лордів, яких вважали своїм законом та владою. І винуватити їх за це не можна. Принци та королі вкрай рідко проїжджали такими місцями, а тому більшість простого населення в очі не бачила своїх справжніх «володарів». А як відомо, людина повинна комусь бити поклони та закласти живого гусака, аби домовитися за те чи інше. Тими, кому билися поклони, ставали ніхто інші як місцеві лорди.

— Дякую, добрий чоловіче, — подякував Фалмін, легко поклонивши головою. — Богів у поміч.

— Пане, — окликав його староста, підійшовши поближче, — а це не вас випадково величають Благандійським Чаклуном?

Люди, що стояли позаду півколом, нагострили вуха й присунулися ближче до Фалміна,