Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Що від мене вимагається? — спитав серйозно Фалмін, відставивши келиха подалі, адже голова почала гудіти та крутитися.

— Зараз головне не сходити з тієї дороги, яку ти обрав. Невдовзі я дам знати про всі подробиці. Зіграй свою роль правильно і твоя донька постане перед тобою значно швидше, аніж ти думаєш.

Перш ніж почути відповідь, Мільфрід взяв руку Фалміна в свою і подивився йому у вічі. Попри усі легенди та міфи, які говорили про повну відсутність циркуляції крові у вампірів, руки Мільфріда були теплими, а дотик приєним. Фалміна це заспокоїло, навіть трішки потягнуло на сон. Крізь туман він почув слова свого друга.

– І зараз, коли була пройдена важка дорога розлуки, батько й донька повинні воз'єднатися. Ти хотів захистити свою дитину, мій давній друже, і ти зробив це. Тепер не проґав шансу. Ельгіда чекає на тебе. Можливо навіть, зустріч змусить тебе кинути виклик усьому світові, аби бути поруч із донькою. Гадаю, воно було б того варте, правда?

Фалмін довго дивився у вічі товариша, не знаючи, кому більше дякувати, йому, чи ж долі, яка привела до цієї розмови. Вони ще довго балакали, в основному згадуючи про минулі дні та пригоди, від яких бурлилася кров.

Однак кожна розмова мала свій початок і кінець. Коли запали сутінки і туман у замку розвіявся, а до замку почали підкрадатися лихі тіні, давнім друзям прийшов час прощатися.

Коли він вибрався із казарми, запали сутінки, на небі вистлалися зорі та Велике Сузір'я перших богів. Віяло прохолодою, але Фалмін відчував всередні себе тепло, якого не знав ось уже п'ять років, від самої розлуки із Ельгідою.

Головне зараз дочекатися новин від Мільфріда і спробувати вижити у вихорі подій та пригод, які сколихають його життя раз за разом. Лише за саму можливість побачитися із донькою він був готовий віддати усе, що завгодно.

— Фалміне, най тебе, ми вже почали хвилюватися! — кричав ще здалеку Гібді, бачачи, як чоловік виходить із казарми. — Що ти забув у тому засратому місці?

— Нічого, — коротко відповів чаклун, оскільки не збирався розповідати про розмову з Мільфрідом, із яким вже встиг домовитися про наступну зустріч. — Все гаразд?

Компанії гномів зібралася біля забрудненого фонтану, заспані, втомлені і п’яні.

— Хлопці, — Фалмін зі змішаними відчуттями подивився на гномів. З одного боку, вони давно уже не відпочивали, але з іншого, зараз краще бути пильним. — Ви пили?

— Та там херня того самогону було, — відмахнувся Гібді. — Ми лише на пробу взяли. Так краще у темряві бачиться.

— Більше такого не робіть, інакше хтось може цим скористатися. Алкоголь притуплює реакцію.

— Та який там алкоголь! — закричав обурено вже Грівар. — Там навіть вісімдесяти градусів не було!

— О, так, це дуже мало, — сказав закотивши очі Фалмін. — Ви щось знайшли?

— Ні. Нікого й нічого, що могло б нам завдати шкоди.

— Добре, тоді залишаємося тут на нічліг до ранку, нам нічого не завадить.

Гноми перезирнулися, дехто із компанії Грівара щось невдоволено бурмотів іншому на вухо, недовірливо зиркаючи то на замок, то на чаклуна.

— Ти що, з темними силами цього замку уклав якусь угоду? — Грівар кинув погляд на темний прохід у замок, по його спині одразу пройшовся холодок, чого гном особисто дуже не любив. — Ти прибрав загрозу?

— Та срати нам на ту загрозу! — крикнув піднесено Гібді, якому набридли балачки. — Та не все одно тобі, старий ти дурню, що зробив Фалмін? Загрози, як він глаголить, немає, значиться, можемо повірити йому на слово й лягати на бокову. Я посторожу.

— Ні, лягайте усі, цієї ночі посторожу я, — відказав Фалмін, не зводячи погляду із напів зруйнованого замку. — Нам рано вставати.

Гномів просити двічі не було потреби. Коротуни одразу прийнялися розвантажувати в'юки з поні, двоє вже встигли порозбивати пальці рук, марно намагаючись розпалити двома камінцями вогонь, аж поки Фалмін не підкинув їм кременю.

— Фалміне, можна тебе на секунду? — попросив Грівар, коли на них ніхто не дивився.

Вони відійшли в сторону, роблячи вигляд, нібито перевіряють ремені та вудила в коней.

— Що тут сталося?

Фалмін відповів не одразу, адже не знав, чи варто взагалі гному знати правду, тому й вирішив сказати половину від істини.

— Господар цього замку мій давній товариш, ми змогли домовитися, — сказав спокійно чаклун, але гном у це не повірив.

— Усе так просто? Фалміне, я не дурний гном, повір мені, тут нюхом чується темна магія.

— А ти в нас знаток по темній магії? — менш дружньо запитав Фалмін, але гном на це лише звів брови в одну довгу та густу лінію, примружився.

— Гноми вічні вороги вампірів і вовкулаків, Фалміне. Коли наші родичі тисячу років тому перебралися з Орінсії до Благандії, тут вже лилася кров наших дітей та вампірських потвор. Тому повір, це в мене в крові.

— Не розумію, про що ти.

— Тут смердить вампіром, Фалміне, — сказав Грівар голосом, у якому читалася впевненість та переконаність у своїй правоті, а чаклун знав, що нічого не могло бути гірше гномячої впертості.

— Навіть якщо й так, Гріваре, це вже нічого не змінює. Ми в безпеці й цього достатньо.