Ерагон - Крістофер Паоліні

Божевільне життя

Коли Ерагон, відсапуючись, схопився з постелі, надворі ще стояла темрява. У кімнаті було прохолодно, тож руки та плечі одразу вкрилися гусячою шкірою. До світанку залишалося кілька годин. Був саме час, коли все живе причаїлося, чекаючи на перші промені сонця.

Раптом хлопця охопило якесь недобре передчуття, і серце йому шалено закалатало. Здавалося, ніби невидимий саван оповив увесь світ, нависши найтемнішим краєм якраз над його кімнатою. Ерагон тихо підвівся з ліжка й одягнувся. Збентежений, він вийшов у коридор. І тут його вразив страшний здогад: двері до кімнати Герроу були прочинені, а поруч юрмились люди.

Герроу поважно лежав у ліжку. На ньому був чистий одяг, волосся зачесане назад, на обличчі застиг смирний вираз. Можна було подумати, що він спить, якби не срібний амулет на шиї та соснова гілочка на грудях — останні дарунки мертвим від живих.

Поруч з ліжком стояла Катріна. Її обличчя зблідло, вона опустила очі додолу. Юнак почув, як вона прошепотіла:

— Я сподівалась, що колись називатиму його батьком…

«Називати його батьком, — гірко подумав Ерагон, — навіть я не називав його так». Він був у стані напівмарення, так, ніби з його єства вичавили всю життєву силу. Парубок не бачив нічого, крім обличчя Герроу. Досі стримувані сльози нарешті ринули з очей, юнак мовчки плакав, здригаючись усім тілом. Мати, тітка, дядько — він втратив усіх. Горе несподіваним тягарем лягло на хлопця, і він тремтів під цією страшною вагою. Утішаючи, хтось відвів Ерагона до його кімнати.

Упавши на ліжко, хлопець схопив голову руками, ладний завити від горя. Він відчував, як Сапфіра спробувала звернутися до нього, але відкинув ті спроби, поринувши в переживання власного горя. Він не міг повірити в те, що Герроу більше немає. Якщо визнати цю смерть, що ж тоді залишиться? Жорстокий світ реальності, що гасить людські життя, наче вітер свічки? Обурений юнак звів угору мокре від сліз обличчя й скрикнув:

— Який же бог може таке робити? Покажись!

Та замість відповіді він почув, як до його кімнати біжать люди.

— Він не заслуговував на це! — прошепотів Ерагон.

Його торкнулися чиїсь лагідні руки, і хлопець помітив поруч Елейн. Вона пригорнула Ерагона до себе, а той гірко плакав і тільки перегодом знесилено притих.

Меч вершника

На світанку Ерагона знову охопив сум, а крізь заплющені очі знов покотилися гіркі сльози. Хлопець намагався хоч якось відволіктися, аби остаточно не збожеволіти.

«Я більше так не можу», — знесилено простогнав він.

«То й не треба», — несподівано пролунав голос Сапфіри.

«Як це? — вигукнув Ерагон у розпачі. — Герроу пішов назавжди! З часом і мене спіткає така сама доля! Любов, родина, стосунки — усе це піде прахом, нічого не залишиться! Навіщо ж тоді жити?»

«Жити слід заради самого життя, — відповів дракон. — Сенс життя зникає тоді, коли ти знищуєш свою жагу до нього. Адже завжди є вибір, зроби його й іди своєю дорогою. Тоді ти матимеш і мету, і надію, і бажання жити».

«Але що ж я можу?» — спитав хлопець.

«Усі підказки в твоєму серці, — мовила Сапфіра. — Тебе вестиме тільки твоє найзаповітніше бажання».

Замислившись над цим, Ерагон став прислухатися до своїх почуттів. Його здивувало те, що сильнішою за горе була пекуча ненависть і бажання помсти.

«То ти гадаєш, що я маю покарати вбивць?» — спитав юнак.

«Саме так», — озвався дракон.

Ця відповідь засмутила Ерагона. Зітхнувши, він перепитав:

«Але чому?»

«Пригадуєш, що ти казав на Хребті? — нагадала йому Сапфіра. — Як ти дорікав мені обов’язками дракона, і це змусило мене повернутись назад усупереч власним інстинктам? Так само маєш зробити й ти. Останнім часом я багато думала над цим і, здається, збагнула призначення дракона та вершника. Обидва вони прагнуть неможливого, без огляду на всі перешкоди. Робити великі справи — ось їхній обов'язок перед майбутнім».

«Мене не дуже тішать такі думки! — відповів на це Ерагон. — Хіба заради цього варто йти звідси?»

«На те є й інші причини, — стояла на своєму Сапфіра. — Усі бачили мої сліди, тож люди вже здогадалися про моє існування. Рано чи пізно вони мене знайдуть. А крім того, тебе тут більше нічого не тримає. Ані ферма, ані родина…»

«Але ж Роран, він іще живий!» — у розпачі скрикнув юнак.

«Залишившись тут, ти будеш змушений розповісти йому всю правду, — нагадав дракон. — Адже Роран має право знати, чому загинув його батько? І що ж він зробить, на твою думку, коли дізнається про моє існування?»

Від Сапфіриних доводів голова в Ерагона йшла обертом, але сама думка про те, що треба буде залишити Паланкарську долину, доводила його до відчаю. Адже тут його батьківщина! Хоч і думка про помсту вабила його з неймовірною силою.

«Чи ж вистачить мені сили?» — завагався хлопець.

«Ти маєш мене», — відповів дракон.

Та Ерагон усе ще вагався. «Так, це був би геть божевільний учинок», — міркував він, але презирство до власної нерішучості брало гору, й на вустах юнака заграла жорстока посмішка. Вочевидь, Сапфіра таки має рацію. Жага вчинку — ось що головне, а все інше — нічого не важить! Що може задовольнити його більше, аніж покарання вбивць? Парубок відчув, як у ньому починає зростати якась відчайдушна сила, сповняючи його єство енергією, виковуючи з почуттів одне-єдине бажання й збираючи волю в суцільний згусток люті, на якому викарбуване священне слово: помста. Серце юнака шалено закалатало, і він твердо сказав:

«Так, я зроблю це».

Увірвавши зв’язок із Сапфірою, він миттю зіскочив із ліжка. Його тіло напружилось, мов стиснута пружина. Надворі було ще темно, тож Ерагон спав усього кілька годин. «Що може бути небезпечніше за людину, якій нічого втрачати, — подумав він. — Тепер мені теж нічого втрачати».

Ще вчора через той клятий біль хлопець не міг зробити й кроку, але тепер він рухався чітко й упевнено. Він просто забув про біль, стиснувши волю в залізний кулак.

Скрадаючись будинком, Ерагон почув чиюсь тиху розмову. Зацікавлений, він зупинився послухати. М’який голос Елейн провадив:

— …Прихисток. У нас досить вільного місця.

Хорст щось нерозбірливо пробубонів своїм басом.

— Так, бідолашний хлопець, — відповіла Елейн.

Далі Хорста було вже добре чути.

— Може бути… — озвався той. — Я думав над тим, що розповів нам Ерагон, і не певен, що він сказав нам усю правду.

— Що ти маєш на увазі? — перепитала Елейн. У її голосі забриніла стурбованість.

— Коли ми вирушили до ферми, то спочатку бачили сліди від дошки, на якій він тягнув Герроу. Але