Чвара королів - Джордж Мартін

Коли страви прибрали, багато гостей попросилося до септу, і Серсея милостиво дала дозвіл. Серед тих, хто пішов, була пані Танда з дочками. Для тих, хто лишився, солодко заграв на високій арфі та заспівав пісень приведений співець. Він співав про Жонкіль та Флоріана, про принца Аемона Драконолицаря і його кохання до братової королеви, про Німерію з десятьма тисячами кораблів. Пісні були гарні, але жахливо сумні. Дехто з жіноцтва почав плакати, і Санса відчула вологу на власних очах.

— Яка розумничка. — Королева схилилася ближче. — Повправляйся у сльозах, не завадить. Вони тобі знадобляться перед лицем короля Станіса.

Санса злякано посовалася на стільці.

— Даруйте, ваша милосте?

— Та не белькочи ти про ті милості. Якщо вже карлик змушений сам очолити військо, то вочевидь, справи там, надворі, зовсім кепські. Можеш вже зняти свою гарненьку личину і показати справжнє лице. Я усе знаю про твої зради у божегаї.

— У божегаї?! — «Не дивитися на Донтоса, не дивитися, не дивитися» — сказала собі Санса. — «Нічого вона не знає, ніхто не знає. Донтос обіцяв, мій Флоріан ніколи мене не зрадить.» — Я не скоїла жодних зрад. Я ходила до божегаю молитися,

— Еге ж, за Станіса. Або свого брата — байдуже. Навіщо ж іще шукати милості батькових богів? Ти молишся про нашу поразку. Як це назвати, коли не зрадою?

— Я молюся за Джофрі, — наполягала Санса перелякано.

— Чого б це? За його ніжну ласку до тебе? — Королева взяла глек солодкої слив’янки в служниці, що йшла мимо, і налила Сансі келиха. — Пий, — холодно наказала вона. — Може, колись ти нарешті матимеш мужність зустріти правду з розплющеними очима.

Санса підняла келиха до вуст і ковтнула трохи. Наливка була солодка, аж губи злипалися, але дуже міцна.

— Ні, ти можеш краще, — мовила Серсея. — До дінця, Сансочко. Тобі наказує твоя королева.

Санса трохи не вдавилася, але перекинула келиха цілком, поспіхом ковтаючи густу солодку слив’янку, поки не запаморочилося у голові.

— Ще? — спитала Серсея.

— Ні, благаю!

Королева незадоволено скривилася.

— Коли ти питала про пана Ілина, я тобі збрехала. Хочеш зараз почути правду, Сансо? Хочеш дізнатися, навіщо він тут насправді?

Санса не насмілилася відповісти, та королеві було байдуже. Вона здійняла руку і махнула, не чекаючи на її слово. Санса й не бачила, коли пан Ілин повернувся до палати, але ось раптом він виник нізвідки, з тіней позаду помосту, тихо, наче кіт. Лід він ніс оголеним, без піхв. Санса згадала, що батько завжди чистив клинок у божегаї після того, як стинав людині голову. Але пан Ілин не дбав про зброю так ретельно. На вкритому рясицями булаті висихала кров, темніючи з червоного до брунатного.

— Скажіть панні Сансі, навіщо я тримаю вас коло себе, — мовила Серсея.

Пан Ілин відкрив рота і видав якесь придушене клекотіння без жодного виразу на спотвореному віспою обличчі.

— Він каже, що стоїть тут заради нас, — пояснила королева. — Хай Станіс бере місто, хай бере собі престол, але судити мене я йому не дозволю. Живцем він нас не отримає.

— Нас?

— Ти мене чула. Отож починай, мабуть, молитися знову, Сансо. Та цього разу проси в богів іншого кінця для цієї битви. Інакше обіцяю тобі: падіння дому Ланістер принесе мало втіхи Старкам.

Вона сягнула рукою по Сансине волосся і легенько прибрала його з шиї.

Тиріон XIV

Щілина у шоломі дозволяла Тиріонові бачити тільки те, що знаходилося просто перед ним. Але щойно він повернув голову, як побачив три галери на березі коло турнірного поля, і ще четверту, більшу за інші, далі на річці. Вона жбурляла з метавки барила смоли.

— Клином шикуйсь! — наказав Тиріон, коли його вершники вихлюпнули хвилею з потерни.

Загін вишикувався вістрям списа; на самому його кінці стояв Тиріон. Пан Мандон Мур став одесну; біла полива його панцира відбивала сяйво полум’я, холодні непорушні очі байдуже блищали крізь забороло. Він їхав на вугільно-чорному огирі, вбраному в сірі ладри; на руці його висів чисто-білий щит Королегвардії. Ошую Тиріон здивовано побачив Подріка Пейна з мечем у руці.

— Ти ще замолодий, — поспіхом мовив він. — Повертайся!

— Я ваш зброєносець, ласкавий пане.

Тиріон не мав часу сперечатися.

— Гаразд, тоді тримайся поруч і дивись мені — не загубися.

Він вдарив коня п’ятами і рушив уперед.

Загін їхав коліно у коліно попід мурами, що нависали над головою. На держалні у руці пана Мандона майорів прапор Джофрі: кармазин і золото, лев та олень, що танцюють лапами до копит. Коні прискорилися з кроку до ристі, широко оминаючи основу башти. З мурів летіли стріли, над головами свистіли, крутилися, сліпо падали на землю та воду, трощили залізо та плоть важкі каменюки. Попереду височіла Король-Брама та натовп вояків, що поралися коло велетенського стіноламу — стовбура чорного дубу з залізним вістрям. Навколо юрмилися лучники з кораблів, випускали стріли по кожному захисникові, що смів показатися над брамою.

— Списи до бою! — наказав Тиріон і прискорився до легкого чвалу.

Земля була слизька, просякнута водою; грязюка під ногами коней мішалася з кров’ю. Огир спіткнувся на трупі, копита ковзнули, збурили болото. Якусь мить Тиріон думав, що його стрімка навала скінчиться падінням з сідла ще до того, як він досягне ворога. Та все ж якимсь дивом вершник і кінь втримали рівновагу. Попід брамою вояки розверталися до нападників, поспіхом готувалися прийняти удар. Тиріон підняв сокиру і заволав:

— Король-Берег!

Інші голоси підхопили клич, і стріла полетіла уперед. Криця та шовк, громові копита і гострі клинки, поціловані вогнем…

Пан Мандон зронив вістря списа униз та вперед в останню можливу мить і прохромив Джофріним прапором груди щитникові у набивному каптані. Той злетів у повітря, перш ніж держално луснуло під вагою та силою удару. Попереду себе Тиріон побачив лицаря з лисом у колі квітів на вапенроку. «Якийсь Флорент» — майнула перша думка, а слідом за нею друга: — «Без шолома». Він вдарив лицаря щосили у обличчя, вклавши всю вагу сокири, руки та коня. Половина голови лицаря відлетіла геть, а плече Тиріона від удару заніміло. «Шагга б із мене посміявся» — подумав Тиріон, рухаючись далі.

У його щита