Буря Мечів - Джордж Мартін

— Ні. Я тут,— він помацав драконячий череп.— Я відшукав черевик, але це, здається, твій.

— Мілорд якийсь похмурий. Вам щось не сподобалося?

— Ні,— коротко озвався він,— мені все сподобалося, як завжди.

«У цьому й небезпека». Час до часу, як от зараз, він замислювався про те, щоб відіслати її геть, але ніколи не надовго. У темряві Тиріон смутно бачив, як вона натягує вовняну шкарпетку на струнку ніжку. «Стало видно!» З рядочка довгастих вузьких вікон високо в стіні підвалу сіялося слабеньке світло. Навколо почали виступати з темряви — чорні на сірому тлі — дракони Таргарієнів.

— Рано приходить день.

Новий день. Новий рік. Нове століття. «Я вижив на Зеленому Зубці й на Чорноводді, то переживу й кляте весілля короля Джофрі».

Шей стягнула з драконового зуба свою сукню й одягнула через голову.

— Я піду перша. Поможу Бреллі з водою на купіль,— вона схилилася, щоб востаннє поцілувати його в чоло.— Мій велет Ланістер! Як я вас кохаю!

«Я теж тебе кохаю, люба». Може, вона й повія, але вона заслуговує на більше, ніж має з Тиріоном. «Віддам її за сера Толада. Він, здається, чоловік гідний. І високий...»

Санса

«Який чудовий сон»,— крізь дрімоту подумала Санса. Їй наснилося, що вона знов у Вічнозимі — бігає в богопралісі разом з Леді. Там був і батько, і брати; там було тепло і безпечно. Якби ж то сни збувалися!..

Санса відкинула покривало. «Маю бути хоробра!» Так чи так, а скоро її муки закінчаться. «Якби зі мною була Леді, я б не боялася». Та Леді мертва — так само як Роб, Бран, Рикон, Арія, батько, мати, навіть септа Мордейн. «Усі померли, окрім мене». Тепер вона одна-однісінька на світі.

Лорда чоловіка поруч не виявилося, але вона до цього вже звикла. Тиріон спав погано й частенько прокидався до схід сонця. Зазвичай вона знаходила його у світлиці: він сидів, зігнувшись, зі свічкою, поринувши в який-небудь стародавній сувій або книжку в шкіряній шабатурці. Іноді запах свіжого хліба з печі приводив його на кухню, а іноді Тиріон підіймався в садок на даху або ж самотою гуляв Зрадницьким проходом.

Розчахнувши віконниці, Санса затремтіла, й по руках побігли сироти. На сході в небі купчилися хмари, але їх пронизували цілі потоки сонячного світла. «Схоже на два велетенські замки, які плавають у ранковому небі». Санса бачила потріскані мури, бачила могутні фортеці й барбакани. На верхівках веж майоріли імлисті прапори, тягнучись до зірок, які швидко згасали. З-за хмар виходило сонце, і в Санси на очах вони з чорних стали сірими, а потім забарвились у тисячі відтінків рожевого, золотого й малинового. Та скоро вітер змішав їх разом, і на місці двох замків лишився тільки один.

Відчинилися двері: це покоївки принесли гарячу воду на купіль. Обидві були новенькі: Тиріон сказав, що жінки, які прислужували Сансі до того, всі були шпигунками Серсі,— як Санса й підозрювала.

— Ходіть поглянете,— покликала вона служниць.— У небі цілий замок.

Вони підійшли.

— Він золотий,— сказала Шей; у неї було коротке темне волосся й зухвалі очі. Робила вона все, що їй скажеш, але іноді кидала на Сансу зневажливий погляд.— Замок зі щирого золота... хотіла б я таке побачити!

— Замок, еге ж? — примружилася Брелла.— Схоже, ота вежа скоро завалиться. Самі руїни, ага.

Санса й чути не хотіла про розвалені вежі та зруйновані замки. Зачинивши віконниці, вона мовила:

— Нас чекають на сніданок до королеви. Мій лорд-чоловік у світлиці?

— Ні, міледі,— озвалася Брелла.— Я його не бачила.

— Може, він пішов до свого батька,— заявила Шей.— Може, королівському правиці знадобилася його порада.

Брелла тільки пирхнула.

— Леді Сансо, лізьте в купіль, поки вода зовсім не захолола.

Санса дозволила Шей стягнути через голову сорочку й залізла у великі дерев’яні ночви. Кортіло попросити келих вина — заспокоїти нерви. Весілля призначене на полудень у Великому септі Бейлора, на тому кінці міста. А ввечері в тронній залі буде бенкет: тисяча гостей і сімдесят сім страв, а ще співці, жонглери й комедіанти. Та спершу сніданок у бальній залі королеви — для Ланістерів і для чоловічої половини Тайрелів (жіноча половина Тайрелів снідатиме з Марджері), а також для сотні з гаком лицарів і лордійчуків. «Мене вже до Ланістерів записали»,— гірко подумала Санса.

Брелла, поки терла Сансі спину, послала Шей принести ще гарячої води.

— Ви тремтите, міледі.

— Вода недосить гаряча,— збрехала Санса.

Коли нарешті з’явився Тиріон з Подриком Пейном на хвості, покоївки саме її вдягали.

— Ти прегарна, Сансо,— мовив Тиріон і обернувся до свого зброєносця.— Поде, якщо твоя ласка, налий мені келих вина.

— Вино буде на сніданок, мілорде,— сказала Санса.

— Вино є і тут. Ти ж не сподіваєшся, що я на зустріч із сестрою піду тверезий? Нове століття, міледі! Триста років з Ейгонового Завоювання,— карлик узяв у Подрика келих червоного й високо підніс його.— За Ейгона. Оце він мав талан! Двійко сестер, двійко дружин і три дракони — чого ще бажати чоловікові? — випивши, він витер рота зворотом долоні.

Одяг у Куця був брудний і пом’ятий, зауважила Санса, так наче він спав у ньому.

— Ви перевдягнетесь у святкове вбрання, мілорде? Ваш новий камзол прегарний.

— Камзол прегарний, так,— Тиріон відставив келих.— Ходімо, Поде, подивимося, чи знайдеться якесь убрання, яке б додало карлику трохи зросту. Не хочу осоромити леді-дружину.

Коли незабаром Куць повернувся, вигляд він мав цілком презентабельний, і навіть і справді видавався трохи вищим. Подрик Пейн також перевдягнувся й уперше був схожий на справжнього зброєносця, хоча величенький червоний прищ у складці біля носа псував ефект від пишного малиново-біло-золотого одіяння. «Він такий сором’язливий!» На початку Санса остерігалася Тиріонового зброєносця: він-бо Пейн, родич сера Іліна Пейна, який відрубав її батькові голову. Однак зовсім скоро вона збагнула, що Под боїться її так само, як вона боїться його родича. Коли вона до нього заговорювала, він з переляку просто буряковів.

— Малиновий, білий і золотий — кольори дому Пейнів, Подрику? — ввічливо поцікавилася Санса.

— Ні. Тобто, так,— спалахнув він.— Кольори. У нас на гербі малиново-біле шахове поле. З золотими монетками. В кожному квадратику. І в малинових, і в білих. В усіх,— він не відривав очей від своїх черевиків.

— Щодо цих