Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

— Роздягнися, — сказала я. — Тут така духота.

Вона зняла легенький блузон, хапливо скинула спіднич ку, вивільнила з тісного ліфчика анжеліки важкі дорідні груди, на вершинах яких нап’ялися непропорційно малень кі, загострені пипки. Зустрівшися зі мною очима, Аніта вже повільно, без поспіху стягла з себе підмокрілі трусики.

— Ви можете повернути мені борг, — сказала вона. — Я потім зодягну ваші.

Я на знак згоди знов опустила важкі повіки, схвильо вано вслухаючись, як з мене сповзають трусики.

Аніта була жінкою, тому знала, що важать для жінки вуха. Вона цілувала мене не міцно, без вульґарних смок тань, але я чула збудливі звуки цілунків. Вона дуже швидко знаходила мої найвразливіші місця і місцинки, її язик, як і пальці, не знав ні втоми, ні спокою…

Я не відчула жодної огиди, коли після того ми злилися губами, жалячи одна одну кінчиками язиків, змішуючи липку нашу слину в гримучу суміш сластолюбної отрути.

Більше того, потім я віддячила їй тими ж пестощами, починаючи з маленьких гострих бруньок на грудях, — я гралася ними довго довго, облизувала і ссала, як немовля, не так, як це роблять поспішливі чоловіки, які жадібно припадають до наших найчутливіших, найсолодших місць і гризуть їх, як узбецькі дині.

Одне слово, ми розійшлися квити, хоча набагато пізніше я зрозумію, що це зовсім не так, що я заплатила за той масаж, попри французькі трусики, непомірно велику ціну.

Згодом, коли вся бухгалтерія «Плутона» запахне липовим цвітом, коли виявиться, що ця хвойда крутила Нестором довкола свого вправного пальця, як хотіла, тільки тоді до мене прийде запізнілий здогад: ця тиха сучка з догідливо винуватими очима не була лесбіянкою, — вона влаштувала той спектакль, щоб відвернути мою підозру від їхніх стосунків з Нестором. І коли вчора за діловим обідом у дорогому ресторані президент благодійного фонду «Дитяче серце» розпитував про місця, де бував мій чоловік, про людей, з якими він міг зустрічатися чи мати якийсь контакт, я поміж інших насамперед назвала Аніту Лютинську.

— Думаєш, вона могла бути його коханкою? — спитав Г. С.

— Не знаю, — сказала я. — Але якщо дзвонить до нього, та ще й так претензійно…

— Якщо дзвонить, то, виходить, нічого не знає?

— Спершу я теж так подумала. А потім… потім змірку вала інакше. Якщо між ними є змова, то вона зумисне могла дзвонити, аби відвести підозру. Ніби нічого не знає.

— Слушно, — похвалив мене Г. С., відрізав ножиком малесенький шматочок сьомги і поклав його десь під язик, наче валідол. Він справляв враження абсолютної відсут ности голоду — рідкісна риса в чоловіків, яка мене просто зворушує.

— Це хитра відьма з очима черниці, — сказала я. — Часом мені здається, що якби не вона, то ми не втратили б свій бізнес.

— А ти можеш його підняти, — Г. С. поклав у рот ще якусь крихту. — Зараз тобі ніхто не заважає.

— У мене немає до цього кебети.

— Ну, для початку я міг би тобі трохи допомогти. Думаю, жодна жінка сама тут не впорається, якщо покладатиметься лише на свою кебету, — делікатно всміхнувся Г. С. — Тут потрібна чоловіча сила. Знаєш, що таке бізнес? — Він відпив краплю коньяку. — Ще в дитинстві багатьом із нас спадає наївна думочка. От, мовляв, якби кожна людина в країні розщедрилась і дала мені одну копієчку. Ніхто б від того не збіднів, навіть не помітив би, а в мене була б ціла купа грошей, правда ж? Але ніхто не дає, і згодом більшість забуває про цю дитячу мрію. А в декого вона, навпаки, дорослішає і міцнішає.

— То й що? — я наївно, як та дитина, котрій ніхто не дає ні копієчки, закліпала віями.

— Тоді доводиться самому відбирати, — зітхнув Г. С. — Де хитрістю, а де й силоміць. Спершу по копієчці, потім по дві, ну, і так далі, залежно від твоєї підприємливости.

Чи, як ти кажеш, кебети.

— Не знаю, мені ще рано про це говорити, — сказала я.

— Якщо надумаєш, то я до твоїх послуг. А поки що хотів би, щоб ти залишила мені до тієї записочки ще й мобілку твого чоловіка.

— Ти теж хочеш йому подзвонити?

— Не номер. Сам телефон, — тонко всміхнувся Г. С.

Ми домовилися, що він сам подзвонить мені, коли матиме що сказати, а то б я і зараз охоче зустрілася з цим чоловіком, від якого віяло не хитрістю, а таки силою. З ним мені було затишно і спокійно, бо до Г. С. не підходять на пістолетний постріл навіть привиди і кікімори. Та я мушу чекати його дзвінка і через те відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Знаю, що все це так швидко не робиться, що треба набратися терпіння й чекати того дзвінка не день і не два, але щось тримає мене за поли вдома, підказуючи, що все розвидниться не деінде, а тільки тут. І ось на одне своє запитання прохання я отримала відповідь уже того ж дня, щоправда, пізно ввечері, коли вже лягла спати. Яке там спати — сну не було ні в одному оці, і моя кікімора лесбіянка також не спала, хоча й не робила жодних посягань на мою жіночу прихильність.

Уже десь перед північчю знов щось глухо стукнуло у вікно, я підійшла, відхилила щільно запнуту штору, однак нікого не побачила. Не видно було й нічних пташок, тільки місяць, що вже посунувся зі своєї чверти, світився латунним серпом.

«Уд-уд, уд-уд» — таки долинув голос якоїсь пташки з над берега, але тут, біля нас, це ніколи не було дивом. Тут завжди кричали сови, деркачі, бугайчики — жменька тої пташини, а реве, як бугай, і ми тішилися з того багатства природи, серед якої, власне, і знайшли свій затишний куточок.

«Уд-уд, уд-уд» — я нарешті впізнала голос одуда, якого чула дуже часто, а бачила, може, раз — і то зоддалеки, таким обережним удався цей смугастий птах із жовтим, як у півника, гребенем, тільки чубчик у нього теж із пір’я.

«Уд-уд, уд-уд».

Стривай, але ж одуд начебто не нічна пташка, та й не чути його восени, — сама собі піддавала я страху, наче багато тямила в поведенції всіх пернатих, починаючи з відьомських півнів і закінчуючи сумирними одудами.

Я ще раз глянула на холодний латунний серп і швидко запнула штору. Залізши під ковдру, взяла телепульт, знов