Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

коли розпихкав її від сірника і, не затягуючись, випустив з рота клубень диму, мене взяв сумнів, що При тула курить по справжньому. Його водяві очка просльо зилися, він підвівся з крісла і, розганяючи рукою дим, підійшов до каміна й присів навпочіпки.

— Я димітиму сюди, — сказав він і втупився очима в коцюбку.

Я була впевнена, що саме з цією метою Притула й роздмухав люлечку, яку носив із собою для таких ось випадків.

— То коли, ви кажете, вони приїжджали до вас вос таннє?

— Та коли ж… Якраз перед тим і приїжджали.

— Перед чим? — великий слідець дивився на мене тепер уже знизу, спідлоба.

— Як він… як його не стало.

— От бачте. Бачите, Анастасіє Михайлівно, як тут багато чого збігається. Приїжджають якісь підозрілі людці, шу кають вашого чоловіка, погрожують, а він тут одразу й щезає. І після того вони більше не з’являються. Не з’яв лялися ж?

— Ні.

— А той один який був із себе?

— Шутий, — сказала я.

— Який-який?

— Без ріг.

— Зрозуміло. Ну, що ж, без ріг, то й без ріг. Але ми його знайдемо. Чи його, чи когось іншого. І знаєте, чому, Анас тасіє Михайлівно? Ні? Тому що ідеальних убивств не буває, — сказав він задоволено і, якби в його руці не було борульки, то потер би долоньками. — Так, ви можете мені заперечити, що деяких убивць не знаходять, особливо там, нагорі, але то не через те, що не можуть знайти. Убивця завжди залишає слід. Завжди. І знаєте, чому, Анастасіє Михайлівно? — знов запитував і сам собі відповідав великий слідець. — Тому що слідів не залишають тільки привиди. При ви ди. Та й то не тому, що вони безтілесні.

А знаєте — чому?

Він примовк і відповів на своє запитання лиш після того, як, постукуючи борулькою об внутрішню стінку каміна, витрусив з неї попіл.

— Тому, що у привидів немає мотивів.

Притула намагався впіймати те враження, яке справили на мене його слова, і я б не здивувалася, якби зараз дістав зі своєї течки маленьку скрипочку й заграв. Однак великий слідець сховав туди люльку борульку і дістав не скри почку, а… раптом потягнувся рукою до призьбочки і взяв коцюбку.

— Це що? — прикинувся дурником. — Жар розгрібати?

— Можна й жар, — сказала я. — А можна підворушувати дрова.

— Гм… — він звузив очка в щілинки, оскільки примру женим очам завжди видніше. Та й у щілини люди бачать більше, ніж на відкритому просторі. — Цікаво…

Притула повернув коцюбку другим боком, і я не пові рила своїм широко відкритим очам: навіть звіддалік на ній було видно темно руді плями — саме на тому місці, яке було між ложеснами зґвалтованої цариці і яке я щойно помила й витерла рушником. Помила, та в поспіху не могла й подумати, що це лиш на мокрому металі нічого не видно, а коли він підсохне, плямини знову проступлять. Так проступає іржа на одному і тому ж місці, якщо не зітреш її до останньої грамини.

Притула так і сказав: — Іржа чи що? — і нігтем мізинця став шкрябати темно руду лишаїну.

Ні, це треба справді бути або пришелепкуватим наха бою, або геніальним слідцем, щоб отак прийти в чужий дім і шкребтися брудними нігтями в усьому, що трапиться під руку.

— Начебто свіжа. Протріть сухою ганчіркою, — сказав цей геніальний нахаба і володар унікальної люльки бо рульки, завдяки якій він таки дістався до коцюбки, котра муляла йому око давно.

— Ради Бога, навіщо? — знизала я плечима. — То не така дорога річ, щоб ще руки об неї бруднити.

— Вам видніше, — сказав він. — Ви як собі хочте, а мені пора бігти, — сказав цей великий дбайливець чужого майна і володар розтоптаних сандалів скороходів, у яких він справді майже побіг до дверей, раптово втративши до мене будь яку цікавість.

Я не встигла вийти і за поріг, як його пошарпаний «мос квич» торохтів уже лісом, залишивши біля воріт хмару чорного диму.

Повернувшись назад, я взяла коцюбку, підійшла до вікна і роздивилась її зблизька. Так, це була кров — верхній свіжіший шар змився разом із попелом, а нижній присох.

Я знов ретельно вимила коцюбку, цього разу вже мачулкою з милом, а тоді пошкребла ще й пемзою, бо в кількох місцях крівця пристала до залізяки достоту, як та іржа.

Завершивши процедуру, я ще якийсь час повагалася, куди ліпше покласти коцюбку — чи на її звичне місце, чи заховати десь у комору, — й поклала все таки знов на призьбочку каміна. Хай лежить там до кращих часів.

А мені… мені після цієї відьомської ночі, дурманних запахів і таких же балачок з геніальним, а тому божевіль ним слідцем… час подихати свіжим повітрям.

Я вийшла надвір і спустилась до річки. Була гожа днина теплого вересня, з ласкавим сонцем і прозорим повітрям, з густо синім небом, яке набирає такого глибокого кольору лише ранньої осени. На вербах де не де жовтіло листячко, але ще не падало на лагідному безвітрі. Падали тільки дрібні грушки із старої дички, що якимось дивом завіялася сюди з лісу і причаїлася поміж верб. Вона так рясно насипала на землю тих гниличок, що можна було подумати, ніби й на вербах ростуть груші.

Неподалік від альтанки сидів на дерев’яному місточку біля закинутих вудок Іванько й пильнував поплавків. Він щовесни майстрував собі нове сідельце (старе зносила крига), щоб закидати вудки де глибше, і справді був таким удатним рибалкою, що й нас постачав свіжою рибою. Не знаю, навіщо Нестор часом возився з тими сітками — хіба так, для розваги й дурного азарту, через який щороку топляться сотні людей.

— Ну як?! — гукнула я до Іванька, аж він стрепенувся. — Ловиться?

Карлик обернувся і приклав до губів пальця: т с с…

Потім витяг з води величезного, залиганого на мотузок ляща, який не вліз у садок, і знов опустив його у воду.

Хоч що кажи, а цей Іванько не звик висіти в когось на шиї і, якби раптом припекло, то міг би прогодувати себе і пса навіть рибою, продаючи її на ближніх дачах та купуючи хліб і до хліба, а то й улюблене пивце. З рідних чи бодай дальніх родичів Іванько нікого не мав, казав, що його покинули ще малим і виріс він в інтернаті, тутечки, в містечку, потім його, ще парубка, оформили в новий патронат, але вже для дідів і бабів, казав Іванько, тут таки, на околиці цього ж містечка, де він знудьгувався украй