Зоряний лицар - Тамара Крюкова

— Що ти накоїв! Ти розбив моє дорогоцінне дзеркало. Люди, погляньте-но на цього лиходія!

На ґвалт почав збігатися народ.

— Я заплачу вам за дзеркало! — пообіцяв Гліб, потягнувся за грошима і з жахом помітив, що гаманець зник.

Побачивши його розгубленість, Пройда ще міцніше вчепився в хлопчика.

— Зачекай, ти нікуди не підеш, поки я не отримаю за дзеркало сповна.

— Хтось украв мій гаманець. Напевно, це та ж людина, що розбила ваше дзеркало. Будь ласка, відпустіть мене, мені треба його піймати. Обіцяю, що я повернуся та принесу вам гроші.

— Ну вже ні! Знаю я ці обіцянки. Давай гроші, тоді й підеш звідси, — затявся крамар.

Марика зрозуміла, що благанням нічого не домогтися й вирішила діяти.

— Не бійся, я дістану гроші, — шепнула вона Глібові, шмигнула між роззявами й чимдуж побігла геть.

Добігши до багатолюдної ярмаркової площі, Марика зупинилася й передихнула. Досі удача супроводжувала її. Кращого місця, щоб заробити кілька монет, було не знайти. Дівчинка вискочила на середину площі, труснула плечима, так що намисто в неї на грудях переливчасто задзвеніло, і почала скликати публіку:

— Гей, люди добрі! Збирайтеся на лицедійство! Хто пропустить — вік шкодуватиме. А хто ручку позолотить — тому велике щастя в житті станеться.

Декілька роззяв зупинилися й без особливої цікавості дивилися, як маленька циганка, подзенькуючи браслетами, повільно пройшлася по колу. Вона труснула строкатими оборками й закружляла в танці. Поступово темп танцю наростав. Її маленькі ніжки миготіли все швидше й швидше. Браслети й намисто подзенькували в такт. Рукави в пишних оборках розвівалися наче крила і, здавалося, танцюристка от-от підніметься в повітря й полетить. Юрба глядачів помітно зросла. Захоплені запальним танцем циганського дівчиська, люди з задоволенням притупували й приплескували в такт.

Дзенькіт браслетів обірвався, і дівчинка застигла на місці. Потім вона поклонилася і, простягнувши руку, пішла по колу. На жаль, бажаючих платити за побачене було набагато менше, ніж тих, хто охоче подивився б безкоштовно. Юрба роззяв миттєво розсмокталася. У Марики на долоні лежало трійко дрібних монеток, та пара мідяків валялася на курному тротуарі. Марика підібрала їх і гірко зітхнула: танцями багато не заробиш. Однак вона не звикла втрачати надії. Помітивши багато виряджену жінку, дівчинка кинулася до неї та затараторила:

— Добра, гарна, чекає тебе переміна в житті. Позолоти ручку, поворожу.

— Іди геть, обідранко, — сердито відмахнулася та й пройшла повз неї.

Марика скорчила їй услід гримасу й оглянулася в пошуках бажаючих дізнатися майбутнє. Неподалік, спираючись на тростину, стояв літній пан і з неприхованою цікавістю розглядав її. Марика сповільнила крок, прикидаючи, чи варто запропонувати йому поворожити. Вона з першого погляду визначала, кому треба ворожити по-справжньому, кому можна морочити голову, а до кого й взагалі не варто підходити. Звичайно чоловіки не просили ворожити, хіба що зрідка, заради жарту. Марика хотіла пройти, але чоловік поманив її пальцем. Дівчинка поспішно підбігла до нього й відразу ж узялася до справи:

— Гарний, яхонтовий, позолоти ручку. Минуле скажу й що далі чекає. Усю правду дізнаюсь, ось побачиш.

— Ні, ні. Цього мені не треба, — невдоволено скривився він і, зобразивши посмішку, продовжив: — Скажи-но краще, чи вмієш ти лазити по деревах?

Марика мовчки кивнула й питально уп’ялася в чоловіка, а він пояснив:

— Справа в тому, що я не можу потрапити до власного дому Я загубив ключ, а запасний лежить у скриньці в мене в кабінеті. Туди можна влізти через вікно, але я вже не в тому віці, щоб лазити по деревах. Якщо принесеш з верхньої шухляди столу скриньку, то одержиш за роботу золотий.

— Цілий золотий?! Клянуся, жоден хлопчисько не вміє лазити так, як я, — просяяла Марика.

Чоловік підвів дівчинку до будинку, прикрашеного ліпниною, і вказав на вікно. Біля будинку росло старе сучкувате дерево. Оглянувши його, Марика радісно посміхнулася: видряпатися по ньому могла б і мала дитина. Підіткавши спідниці, вона спритно перелазила з гілки на гілку, поки не дісталася до підвіконня. На щастя, стулка була відчинена. Вона озирнулася на літнього пана, щоб переконатися, що він бачить, як вона відпрацьовує обіцяні гроші. Він підбадьорливо кивнув. Дівчинка пролізла усередину, зістрибнула з підвіконня й застигла від здивування.

Такої розкоші вона не бачила ніколи в житті. Усе сяяло й виблискувало позолотою. У Марики перехопило дух: невже в такій красі можна жити! Поряд з вікном стояло оксамитове крісло. Вона обережно провела долонею по м’якій ворсистій тканині. Мариці страшенно хотілося посидіти в такому кріслі, але вона не наважилася. Потім вона побачила просто перед собою на низенькому столику з крученими ніжками величезне блюдо, повне цукерок. Дівчинка зупинилася як укопана. Одного разу таку саму цукерку в блискучій обгортці їй дала якась добра тітонька з маленькою дівчинкою. Тоді Марика цілий день берегла її за пазухою, а коли вирішила з’їсти, то виявилося, що шоколад розтав і весь розтікся по папірцю, але все одно було страшенно смачно. Дівчинка зачаровано дивилася на солодощі в різнобарвних папірцях. Цукерок було так багато, що якщо одну взяти, ніхто навіть не помітить. Спокуса була занадто великою, але поборовши її, дівчинка, зітхнувши, відвернулася й пішла