Писар Східних Воріт Притулку - Галина Василівна Москалець

VI

Ця зима могла б стати такою ж напівсонною, як і всі зими Антона. Через тиждень випав сніг і земля під ним почала змерзатися. Взагалі зими в Притулку були доволі тихі й не дуже холодні. Від вітру захищав мур, і часом Антон відчиняв Ворота й дивився на пустелю, ледь припорошену снігом, бо вітер не давав йому влежатися. Тому сніг не мав нагоди розтанути й напоїти водою пісок. Смутний то був краєвид, де непомітно змінювалися пори року, потрохи позичаючи атрибутів з одного й другого світів. Нереальний, сказав би той, хто побачив його уперше, але не Антон, котрий знав, який на смак і дотик пісок, що вітер шпурляв йому в обличчя. Цей пісок засипав поріг, і він змітав його, викидав за Ворота, як те, що не належить Притулку. Цей пісок ― то пил людського існування, частки мертвих тіл, речей, міст, що стали прахом, чиїсь висохлі сльози, піт, кров, попіл спалених душ, свідок тріумфу Смерті. Мертве ховає у собі живе. Як у загадці Самсона про лева і бджіл.

Антон завжди мив руки після того, як вимітав пил чи просто дивився на нього. Пил не завжди був однаковий: міняв колір, іноді навіть приємний, коли сходило сонце. Сходило воно у тому світі, а заходило, можливо, у Притулку. Так було б справедливо, хоч сонцю байдуже, кому воно світить. І зразковим Писарям теж мало би бути однаково, кого вони впускають чи випускають. Певно, кожен Писар колись сягав досконалості у власному ремеслі, а сягнувши, йшов її позбуватися.

Тієї ночі, коли випав третій сніг, Антона щось збудило: може, сон, може, те, що сніг падав. Він прокинувся у хатині, що вже схолола. Серце калатало так, аж перехопило горло. Він не встиг навіть злякатися, коли це скінчилось і тіло скувала глибока слабкість, наче він дуже втомився.

У вікно було видно, як падає сніг. Він не міг бачити, чи той сніг вкрив землю, чи щойно почав падати. У голові не було жодних думок, у пам’яті ― спогадів, якими він міг би заспокоїтись і знову поринути в дрімоту. Він болісно сприйняв цю порожнечу. Чомусь вона найбільше відчувається саме вночі, коли тіло сковане, припнуте ланцюгами сну, й потрібні величезні зусилля, щоб поворухнутись.

Усе це видалось Антонові якимось чужим, незнайомим. Він натягнув на голову ковдру, тремтячи від холоду й страху. Ковдра і сніг ніби відгороджували його від решти світу, але чи надовго?

…Але невдовзі він зрозумів, що йде. Це було важко, з ноги текла кров, а ті сліди, що він залишав їх на піску, були криком болю. Попереду в різкому, гарячому сонячному світлі коливалися білі стіни й двері. Він намагався не випускати з поля зору тих дверей, щоб вони не зникли, бо це був сон, а у снах образи змінюються блискавично.

Антон наблизився до дверей і побачив, що вони із золота. Мусив напружити усю силу волі, щоб зрозуміти, як їх відчинити. Спочатку двері були лише гладеньким прямокутником, глибоко зануреним у товсту стіну. Він вирізьбив ромб посеред дверей, завіси, схожі на ті, що бачив у кожних дверях, замок. Але цього було не досить, щоб їх відчинити, і Антон створив ще клямку, зручно вигнуту для руки. Вона піддалася, коли Антон натиснув на неї. Він не дав сну покинути його, відчинив двері й побачив перед собою нічний сад, за яким виступали гостроверхі дахи будинків, а ще далі ― зеленкувате небо, осяяне місяцем. Усе спало, і він відпустив свій сон, щоб перечекати до ранку…

― Знаєш, Лі, я бачив золоті двері. Ти не зустрічав колись таких?

На Антонових грудях сидів щиглик і чепурив пір’ячко. Лі дмухав на горня з гарячим чаєм, щоб швидше вистиг.

― Ти хворий, Антоне. Не говори багато.

― Ні, я не хворий! Чого б це я міг захворіти?

― Винен, мабуть, сніг, ― знизав плечима Лі й продекламував співучим голосом: «Побачив сніг ― і остовпів: як схожий він на день вчорашній».

― Як ти мене знайшов? ― хрипким від гарячки голосом спитав Антон.

― Де ж тобі бути, як не тут? У тебе гарячка, друже. Випий оцей чай. Коли над твоєю оселею не в’ється дим, значить, щось трапилося. Лежи, я тобі подам…

― А кози?

― Марфа їх подоїла. Їй це ліпше вдається. А коли прийде хтось із того світу, я його впущу.

― Золоті двері, ― прошепотів Антон, зникаючи знову.

Він не хотів забути про ті двері.

З того снігу все почалося: хвороба Антона, його неспокій. Ритм життя порушився. Сніг відчинив перед ним золоті двері, але навіщо? Увесь час йому здавалося, що він забув щось важливе, що сталося перед самим снігом. Як тільки пробував згадати, від хвилювання починала нестерпно боліти голова.

Антон відчував, що Лі тривожиться за нього. Це його втішило, адже й мудрий Лі, виявляється, не все знає. Так тривало довго, аж вони обоє втомились. Антон заглибився у себе, але щось перешкоджало йому пірнути глибше, можливо, це Східні Ворота й хатина зв’язували його. Щоб порвати цей зв’язок, треба було пожертвувати безмежною довірою до Притулку, і навіть до Лі, який виростив його.

Одного вечора, коли Лі збирався йти до себе, а Антон вдавав із себе сонного, знаючи, що не зможе заснути, той раптом обернувся на порозі й гостро сказав:

― Того, чого ти хочеш, я не зможу тобі дати. А ти хочеш знати власне майбутнє!

Цими словами він завдав Антонові відчутного болю. Той побачив, який він зараз немічний і вразливий: неголений, з червоними від безсоння очима, жалюгідна істота, яка мерзне навіть у теплій хаті й боїться чомусь снігу. Відколи випав той третій сніг, він не залишав у ньому слідів, не пересипав у руках. Хоча й Лі пішов, слова залишилися тут і прогнати чи замінити їх іншими було б зараз неможливо. Лишалося самому покинути ці слова або перестати їх боятися. Побігти слідом за Лі і вимагати пояснення?

Проте Антон вчинив те, що зробив би кожен на його місці: залишився з тими словами наодинці, зате на порозі золотих дверей.

Чужі долі надто довго дотикалися до нього і врешті стали частиною його самого. Їх буде ще й буде, тих прибульців, пропахлих кров’ю, потом і страхом, і, хоча його вміння вдосконалюватиметься, чи витримає він? А якщо покине Східні