Техану - Урсула К. Ле Гуїн
— Я не можу... — прошепотів він. — Не можу зустрічатися з ними.
— Із ким?
— З людьми, яких прислав Король.
Його смагляве обличчя сполотніло, як і тоді, коли дракон Калесин приніс його на Велику Кручу. Гед здавався таким нажаханим і беззахисним, що Тенар не могла вчинити інакше: треба було якось заспокоїти його.
— А тобі й не конче з ними зустрічатися. А якщо хтось сюди навідається, то я відразу прожену їх. Ходімо краще до хати. Ти ж нині ще нічого не їв.
— Сюди хтось приходив? — спитав він.
— То Скороход, до наших кіз прицінювався. Ну, то ходімо вже!
Гед поспіхом рушив за Тенар, і вона відразу зачинила двері зсередини.
— Не бійся, Геде, ніхто не заподіє тобі лиха.
Він сів на лаву біля столу і похмуро похитав головою:
— Їм це не потрібно, ні.
— А вони знають, що ти тут?
— Не знаю.
— Чого ж ти тоді боїшся? — вона запитувала спокійно і твердо, не втрачаючи самовладання.
Він затулив обличчя руками, потім, дивлячись на підлогу, потер скроні і чоло, наче згадуючи про щось.
— Я був... — почав він, — я не...
І замовк. Вона сама припинила цю важку розмову.
— Ну гаразд, добре, добре, — Тенар не наважувалася навіть доторкнутися до нього, щоб, бува, не принизити його своїми жалощами. І через це була лиха і на нього, і на тих, хто завдав йому такої тяжкої душевної рани. — Нікого не повинно обходити, де і як ти тепер живеш, чим займаєшся і чого цураєшся! Якщо спробують пхати носа в чужі справи, то з носом і залишаться! — так любила казати Жайвірка. Тенар раптом страшенно закортіло побачити її, таку просту, розсудливу й упевнену в собі. — Хтозна, може, той корабель не має до тебе жодного стосунку. Може, вони просто чигають на піратів — їх тут без ліку. Було б добре, якби Король нарешті взявся за цих харцизяк... Слухай, я в Оґіоновій коморі знайшла дві пляшки вина — цікаво, як довго він їх там тримав? Гадаю, нам обом зараз би не зашкодило випити по келишку. А ось і хліб з сиром. Малу я вже нагодувала — вони з Колючкою подалися жаб ловити. Тож на вечерю, можливо, будуть жаб'ячі стегенця. А наразі перекуси тим, що є. І вина випий. Цікаво, звідки воно в Оґіона і скільки йому років?
Тенар, не вгаваючи, правила звичайнісінькі жіночі теревені, аби лишень відірвати Геда від його похмурих роздумів. І він зрештою зумів опанувати себе і почав їсти, запиваючи їжу старим, не надто міцним червоним вином.
— Мені, мабуть, все-таки краще піти звідси, Тенар, — сказав він. — Потрібен час, щоб навчитися бути таким, яким я став тепер.
— І куди ж ти підеш?
— На верховину, в гори.
— Будеш блукати... як Оґіон? — Вона поглянула на нього і згадала, як колись ішла поряд із ним дорогами Атуану і насміхалася: "І часто чаклунам доводиться жебрати?" А він тоді відповів: "Так, але ми рідко залишаємося в боргу..." Помовчавши, вона обережно запитала:
— А ти не міг би якийсь час просто погоду заклинати чи загублені речі розшукувати? — і знову по самі вінця наповнила його склянку вином.
Гед заперечно похитав головою. Випив вино і мовчки втупився в стіну.
— Ні, — промовив він, — Тепер я не можу навіть цього.
Тенар не повірила. Їй хотілось обурено крикнути йому у вічі: "Як ти можеш таке казати? Невже ти забув усе, чого навчився в Оґіона і на острові Мудреців, усе, що пізнав під час своїх мандрів! Не міг же ти забути всі ті Імена, те мистецтво, яке ти опанував. Ти стільки всього знав! Ти стільки міг! Ти був таким могутнім!" Але вона стрималась і не сказала нічого, тільки прошепотіла:
— Не розумію. Як це могло статися?..
— З кухля просто вилили воду, — сказав Гед і нахилив склянку з вином, наче хотів показати їй, як це робиться. А тоді додав: — Я лише не розумію, навіщо він виніс мене звідти. Доброта юних нерідко призводить до жорстокості... Але тепер я мушу змиритися з цим — доки не зможу повернутися назад.
Вона не зрозуміла до пуття, що він хотів сказати, але виразно відчула в його словах щось на кшталт кволого ремствування, і це прикро вразило її.
— Сюди тебе приніс Калесин! — сухо нагадала Тенар.
У будинку було майже темно, надвечірнє світло сочилося лише крізь крихітне віконце у західній стіні. Тенар не могла розібрати виразу його обличчя. Нараз Гед підняв свою склянку, похмуро усміхнувся і випив до дна.
— Це чудове вино, — похвалив він. — Мабуть, Оґіонові подарував його якийсь багатий купець або знаменитий пірат. Ніколи не пив нічого подібного. Навіть у Хавнорі, — він крутив у руках невеличкий келишок, розглядаючи його. — Я назвуся іншим іменем і подамся через гору до Армута, у східні ліси, де я народився. Там якраз косовиця починається, тож знайти роботу буде неважко.
Тенар не знала, що йому відповісти. Який з нього косар? Щоб найняти його — тендітного і кволого — на таку роботу, треба бути або дуже жалісливим, або, навпаки, жорстоким бузувіром...
— На дорогах зараз просто жах що коїться, — сказала Тенар. — Останнім часом скрізь злодії та розбійники промишляють. Та й чужинські харцизяки, як їх називає Скороход, теж трапляються. Словом, мандрувати одинцем небезпечно!
У темряві вона пильно вдивлялася в його обличчя, намагаючись збагнути, як це: ніколи в житті нічого не боятися і раптом навчитися страху.
— Але ж Оґіон не боявся...— почав було Гед і осікся, згадавши, що Оґіон був магом.
— У долинах, на півдні, — сказала Тенар, — завжди повно роботи. Пасти овець, кіз, корів. Худобу переганяють у гори напередодні свята Довгого Танцю і пасуть там аж до осінніх дощів. У тих краях пастухи завжди потрібні. — Вона ковтнула вина. — А чому б тобі не залишитися тут?
— В Оґіоновій хатині? Та ж сюди вони в першу чергу навідаються.
— Ну то й що? Чого їм від тебе треба?
— Щоб я знову став тим, ким був раніше.
Від розпачу, що звучав у Гедовому голосі, Тенар стало моторошно.
Вона мовчала, намагаючись пригадати, як це — бути всемогутньою Єдиною Жрицею Гробниць Атуану, а тоді зненацька