Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Голова мафадета покоїлась на землі. Його величезний роздвоєний язик то виглядав, то ховався в пащі. Очі блищали чорно і смолянисто.

Айзек вхопився за Дерхан.

— Це довбаний мафадет, — зачудовано прошипів він. Дерхан кивнула з широко відкритими очима.

Натовп відсахнувся від клітки. Ведучий ухопив палицю з шипами й просунув її крізь ґрати, під’юджуючи велетенську пустельну істоту. Вона глибоко, розкотисто зашипіла й жалюгідно відмахнулася від свого мучителя масивною лапою. Її шия поникла, скрутившись, видаючи страждання почвари.

З натовпу почулися приглушені вигуки. Люди кинулись до маленької огорожі перед кліткою.

— Назад, пані та панове, назад, прошу вас! — помпезно й драматично попрохав шоумен. — Ви усі в смертельній небезпеці! Не зліть звіра!

Мафадет знову засичав від безперервних тортур. Він позадкував по підлозі, намагаючись відповзти так, щоб жорстокий шип його не дістав.

Зачудування Айзека швидко згасало.

Виснажена тварина принизливо смикалась у муках, намагаючись доповзти до задньої частини клітки. Її вилинялий хвіст бився об смердючий скелет кози, яку звіру, ймовірно, дали на обід. Хутро мафадета було брудне від лайна й пилу, а ще крові, яка точилася з численних виразок і ран. Здригаючись усім тілом, сильними м’язами зміїної шиї звір підняв свою холодну, округлу голову.

Мафадет засичав, і коли натовп засичав у відповідь, розімкнув свої могутні щелепи. Він спробував вищирити зуби.

Айзек скривився.

З ясен істоти, там, де мали би виблискувати тридцятисантиметрові безжальні ікла, стирчали лише зламані обрубки. Айзек зрозумів, що в Цирку вибили ікла мафадета, бо боялися його вбивчого, отруйного укусу.

Айзек спостерігав, як скалічений монстр розмахує в повітрі своїм чорним язиком. Тоді він знову поклав голову на землю.

— В ім’я Джаббера, — з жалістю й огидою прошепотів Айзек до Дерхан. — Ніколи не думав, що мені буде шкода такої істоти.

— Мимохіть задумуєшся, в якому стані буде ґаруда, — відповіла Дерхан.

Закликайло поспіхом прикривав нещасне створіння завісою. За цим заняттям він розповідав натовпу історію випробування отрутою, через яке Лібінтоса змусив пройти Король Мафадетів.

«Дитячі казочки, лицемірство, брехня і самореклама», — з презирством подумав Айзек. Він зрозумів, що відвідувачам дали якусь хвилину, якщо не менше, щоб подивитись на мафадета. «Так менший ризик, що хтось помітить, що бідне створіння вже напівмертве», — вирішив він.

Він не міг не уявити, яким був би цілком здоровий мафадет. Величезна вага рудуватого тіла просувається крізь гарячі засохлі зарості, блискавично швидкий отруйний укус.

А вгорі кружляють ґаруди, виблискують леза.

Натовп погнали до наступної загорожі. Айзек не слухав ревіння екскурсовода. Він дивився, як Дерхан робить нотатки в блокноті.

— Це для «ВВ»? — прошепотів Айзек.

Дерхан швидко роззирнулася.

— Можливо. Залежить від того, що ще ми побачимо.

— Побачимо ми, — люто прошипів Айзек, потягнувши Дерхан за собою, коли стало видно наступний експонат, — чисту людську жорстокість! Чорт, Дерхан, я у відчаї!

Він зупинився трохи позаду групи роззяв, які дивилися на дитину, що народилась без очей, слабку, кістляву людську дівчинку, яка беззвучно плакала і повертала голову на звук натовпу. ВОНА БАЧИТЬ ВНУТРІШНІМ ЗОРОМ! — писалося в табличці над її головою. Окремі відвідувачі перед кліткою гиготіли та кричали на неї.

— Нехай йому, Дерхан... — Айзек похитав головою. — Дивись, як вони знущаються над бідним створінням...

У цей же час пара відвідувачів з огидою відвернулася від дитини-експоната. Вибираючись із натовпу, вони плюнули на жінку, яка сміялась найгучніше.

— Усе змінюється, Айзеку, — тихо сказала Дерхан. — Все дуже швидко змінюється.

Екскурсовод пішов доріжкою між рядами маленьких наметів, зупиняючись то там, то там, щоб показати вибрані жахи. Натовп розходився. Групки людей за власним бажанням відривалися від решти. Біля деяких наметів їх зупиняли наглядачі, котрі чекали, поки збереться достатньо охочих, аби відкрити для них приховані експонати. В інші намети відвідувачі заходили безперешкодно, і тоді з-за брудного полотна долітали вигуки радості, шоку й огиди.

Дерхан і Айзек забрели у довгу загорожу. Над входом була табличка, виведена претензійним каліграфічним почерком. КОЛЕКЦІЯ ДИВОВИЖ! ЧИ СТАНЕ ВАМ СМІЛИВОСТІ ЗАЙТИ ДО МУЗЕЮ ПРИХОВАНИХ РЕЧЕЙ?

— Стане нам сміливості, Дерхан? — пробурмотів Айзек, заходячи до теплої запилюженої темряви всередині.

Їхні очі поступово призвичаїлись до світла, яке розливалося з кутка імпровізованої кімнати. Перед ними простягалися тумбочки із заліза й скла, що заповнювали приміщення. У нішах горіли свічки й газові ліхтарі, світло яких, пропущене через лінзи, зосереджувалося в контрастні плями, котрими підсвічувались химерні експозиції. Відвідувачі походжали між ними, бурмочучи й нервово сміючись.

Айзек і Дерхан повільно пройшли повз банки жовтіючого спирту, в якому плавали відламані частини тіла. Двоголові ембріони та фрагменти щупальця кракена. Багряний блискучий зубець, який міг бути клешнею Ткача, а міг бути відполірованим шматком деревини; очі, що сіпались і жили в банках із зарядженою рідиною; вигадливі, крихітні картини на спинах жуків-сонечок, які можна було роздивитись тільки через збільшувальне скло; людський череп, що метушився у своїй клітці на шести комашиних латунних ніжках. Гніздо пацюків зі сплутаними хвостами, які по черзі шкрябали непристойності на маленькій дошці. Книжка зі спресованого пір’я. Зуби друдів та ріг нарвала.

Дерхан черкала нотатки. Айзек із жадібністю роззирався, споглядаючи шарлатанство та криптонауку.

Вони вийшли з музею. Справа від них була Англерина, Королева найглибшого моря; зліва був Найстаріший какт Бас-Лаґу.

— Я впадаю в депресію, — сказала Дерхан.

Айзек погодився.

— Ходімо знайдемо Головну людину-птаха дикої пустелі, а тоді заберемося звідси. Я тобі куплю солодкої вати.

Вони пробралися крізь ряди скалічених і огрядних, химерно волохатих і крихітних. Раптом Айзек показав на табличку, під якою вони опинилися. КОРОЛЬ ҐАРУДА! ВОЛОДАР ПОВІТРЯ!

Дерхан потягнула важку завісу. Вони з Айзеком перезирнулися і зайшли.

— О! Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!

Дражливий голос долинув із тіней. Айзек примружився, дивлячись на ґрати. Темна, незграбна постать з болем встала і почала перевалюватись у їхньому напрямку із темряви, що приховувала задній бік намету.

— Я, голова свого народу, прийшов побачити Новий Кробузон, про який нам розповідали.

Голос звучав зболено й виснажено, високо й грубо, але він зовсім не нагадував чужорідні звуки, що виривалися з горла Яґарека. Мовець вийшов на світло. Айзек вже відкрив очі й рота, щоби видати тріумфально-зачудований вигук, однак ледь почавшись, звук трансформувався у нажахане шепотіння.

Постать перед Айзеком і Дерхан здригнулась і почухалась. Її плоть важко звисала з