Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна М'євілль

Лін сиділа й чекала, доки друзі зберуться. Вона смоктала солодкий чай з губки й думала про те яблуко. І терпляче чекала походу на ярмарок.

Розділ восьмий

— Нумо, нумо, спробуйте, перевірте, чи вам щастить!

— Леді, леді, скажіть ото своїм хлопакам, хай виграють вам букета!

— Покрутіться у Вихромашині! У вас голова обертом піде!

— Точний портрет лише за чотири хвилини! Швидше в усьому світі не знайдете!

— Випробуйте снодійний гіпнотизм Силліонга Неймовірного!

— Три раунди, три гінеї! Витримайте три раунди проти «Залізної людини» Маґуса — виграєте три монети! Кактоїди до участі не допускаються.

Нічне повітря загусло від шуму. Заклики, вигуки, запрошення, спокуси й виклики долітали з усіх сторін навколо реготливої компанії, ніби це лускали повітряні кульки. Гасові ліхтарі, куди додавали особливі хемікати, горіли червоним, зеленим, блакитним і канарково-жовтим кольорами. Трава й доріжки Себек Круа були липкі від розсипаного цукру й розлитого соусу. Шкідники розбігалися з-під яток у темні кущі парку, міцно стискаючи найкращі шматочки. Кишенькові злодії хижо протискалися крізь натовп, як риба крізь водорості. Їм услід долинало обурене ревіння й лемент.

Натовп був кипучим рагу із людей і водяників, кактів, хепрі та інших, рідкісніших видів: і хотчі, і вершників, і списоходів, і рас, назв яких Айзек навіть не знав.

У кількох метрах від ярмарку трава й дерева ховалися в цілковитому мороці. Кущі й зарості були облямовані обривками паперу, які в них заплутались, покинуті й пошматовані вітром. Доріжки навхрест перетинали величезний парк, ведучи до озер та клумб, і безладно зарослих місцин, і старих монастирських руїн у центрі.

Лін і Корнфед, Айзек і Дерхан та всі інші пройшли повз велетенські споруди зі скріпленої болтами сталі, крикливо розмальоване залізо та лампи, що сичали. Над головою розгойдувались маленькі вагончики на слабеньких на вигляд ланцюгах, з яких долітали радісні виски. Сотня моторів та органів видавали сотню різних маніакально веселих мелодій, створюючи моторошну какофонію, що линула навколо них.

Алекс гризла медові горішки, Белладжин — солоне м’ясо, Дебелі Стегна їла водянисту мульчу, приємну на смак для кактоїдів. Вони кидали одне в одного їжею, ловили її ротом.

У парку юрмилися відвідувачі, які закидали кільця на стовпи, цілили дитячими мисками в мішень, угадували, під яким стаканчиком схована монета. Діти вищали від захвату й розчарування. Повії різних рас, статей і зовнішності дефілювали між ятками, підкреслено вигинаючись, або стояли біля пивниць і підморгували перехожим.

По дорозі до центру ярмарку компанія поступово розділилася. Вони хвилинку затрималися подивитися, як Корнфед демонструє своє вміння стріляти з лука. Він демонстративно передарував свої призи, дві ляльки, Алекс та молодій красуні-повії, яка за нього вболівала. Узявшись за руки, вони втрьох зникли в натовпі. Таррік, як виявилось, був непоганим гравцем у риболовецьку гру — йому вдалося витягти трьох живих крабів із водоверті у великій ванні. Белладжин і Спінт замовили ворожіння на картах й завищали від страху, коли знуджена відьма по черзі перевернула Змію та Стару Каргу. Вони попросили, щоб свою думку висловила вирлоока ворожка на скарабеях. Вона взялася театрально розглядати зображення, розкидані по панцирах жуків, які вовтузилися в тирсі.

Айзек та інші покинули Белладжин та Спінта. Решта компанії завернула за ріг біля Колеса долі й побачила абияк відгороджену частину парку. Всередині від очей ховався ряд наметів. Наді входом було нашкрябане роз’яснення: ЦИРК ХИМЕР.

— Що ж, — замислено сказав Айзек. — Думаю, я б на це глянув одним оком...

— Занурюєшся в самі глибини людського вбозтва, Айзе? — запитала молода натурниця, імені якої Айзек не міг згадати. З компанії, якою вони прийшли, залишалися Лін, Айзек, Дерхан та ще кілька людей. Здавалося, Айзеків вибір розваг їх дещо здивував.

— Дослідження, — урочисто мовив Айзек. — Дослідження. Як щодо того, аби приєднатися до мене, Дерхан? Лін?

Інші зрозуміли натяк — хтось безтурботно змахнув рукою, хтось ображено насупився. Перш ніж всі пішли, Лін швидко відповіла Айзекові знаками.

«Мені це не цікаво. Тератологія — радше твоя парафія. Зустрінемось біля входу за дві години?»

Айзек швидко кивнув і стиснув їй руку. Вона знаками попрощалася з Дерхан і поспішила наздогнати звукомитця, імені якого Айзек взагалі не знав.

— ...і лишилося їх двоє, — проспівала Дерхан рядок із дитячої лічилки про кошик із кошенятами, що одне за одним безглуздо помирали.

За вхід у Цирк Химер брали додаткову плату, Айзек розрахувався. Хоча порожнім місце назвати було важко, на паноптикумі було менше натовпу, ніж в основній частині ярмарку. Що більш грошовитими виглядали відвідувачі цирку, то більш непомітними вони намагалися здаватись.

Шоу покручів демонструвало вуайєризм простолюдинів та лицемірство дрібних аристократів.

Схоже було, що починалась екскурсія, на якій відвідають кожен з експонатів Цирку по черзі. Шоумен галасливо закликав охочих піти на екскурсію, триматися разом та приготуватися до того, що на них чекають видовища, не призначені для очей простих смертних.

Айзек та Дерхан трохи затримались і пішли за групою. Айзек побачив, що Дерхан вже дістала блокнот і наготувала ручку.

Церемоніймейстер, вбраний у котелок, підійшов до першого намету.

— Пані та панове, — голосно й хрипко прошепотів він, — у цьому наметі ховається найбільш незвичайна й страхітлива істота, що колись траплялась на очі смертній людині. Чи водяникові, чи какту, чи кому завгодно, — додав він нормальним голосом, люб’язно кивнувши кільком Ксеніям у натовпі, а відтак повернувся до награно пишної інтонації. — Уперше він був описаний п’ятнадцять століть тому в подорожніх нотатках Лібінтоса Мудрого про те, що тоді було звичайнісіньким старим Кробузоном. На своєму шляху на південь до палаючих пустирів Лібінтос побачив багато дивовижних і почварних істот. Однак жодна з них не була страшнішою за неймовірного... мафадета!

До цього Айзек сардонічно всміхався. Однак навіть він приєднався до загального зойку.

«Невже вони справді роздобули мафадета?» — подумав він, поки церемоніймейстер відсував завісу спереду маленького намету. Він проштовхнувся вперед, щоб подивитися.

Пролунав ще голосніший зойк, і люди попереду спробували відсунутися. Задні проштовхувалися, аби стати на їхні місця.

За частими чорними ґратами, прикований важкими ланцюгами, був дивовижний звір. Він лежав на землі; його величезне жовто-сіре тіло нагадувало масивного лева. Між плечима стовбурчилося густе хутро, з якого виростала велетенська зміїна шия, товща за людське стегно. Луска на ній блищала жирним іржавим відтінком. Вигадливий візерунок звивався по вигнутій шиї, що