Буря Мечів - Джордж Мартін

Давос почервонілими очима дивився, як надимається вітрило, й намагався розчути шум вітру в парусині. «Іде просто сюди». Якщо корабель не змінить курсу, то пройде повз Давосів убогий прихисток на відстані, з якої його крики можуть почути. Це може врятувати йому життя. Якщо він хоче. А цього він не був певен.

«Навіщо мені жити,— думав він, і сльози застилали йому очі.— Боги праведні, навіщо? Сини мої загинули, Дейл і Алард, Марик і Маттос, мабуть, і Деван також. Як може батько пережити стількох дужих молодих синів? Як мені бути далі? Я — порожній панцир; краб здох, і всередині не лишилося нічого. Невже ніхто не розуміє?»

...У Чорноводий Бурчак заходили, розмаявши полум’яне серце Царя світла. Давос зі своєю «Чорною чайкою» був у другій шерезі, поміж Дейловою «Примарою» і Алардом на «Леді Марії». Марик, третій його син, був веслярським зверхником на «Фурії», в центрі першої шереги, а Маттос служив батьковим помічником. Під мурами Червоної фортеці галери Станіса Баратеона вступили в бій з маленьким флотом малолітнього короля Джофрі, і якусь мить ріка виспівувала від дзвону тятив і гуркоту залізних таранів, які трощили і весла, і облавки.

А тоді заричав якийсь велетенський звір, і навколо вибухнуло зелене полум’я: дикополум’я, «послід піромантів», «нефритовий демон». Маттос стояв біля батька на палубі «Чорної чайки», коли здалося, наче корабель випурхнув з води. Давос опинився в ріці, борючись із течією, яка підхопила й закрутила його. Вгору за течією розітнув небо вогонь у п’ятдесят футів заввишки. У Давоса на очах спалахнула «Чорна чайка», і «Фурія», і ще дюжина кораблів, а з них у воду стрибали охоплені полум’ям люди й тонули. «Примара» і «Леді Марія» щезли — потонули, чи розбилися, чи зникли за стіною дикополум’я, і не було часу їх шукати, бо на Давоса насувалося гирло ріки, а в гирлі Ланістери напнули велетенський залізний ланцюг. Від берега до берега не було нічого — тільки палаючі кораблі й дикополум’я. Від цієї картини у Давоса на мить, здалося, зупинилося серце, й він досі пам’ятає той шум — тріск полум’я, сичання пари, зойки смертників, а ще — як бився йому в обличчя нестерпний жар, а течія силкувалася затягти його в пекло.

Досить було просто нічого не робити. Ще кілька секунд — і він буде нарешті зі своїми синами, спочиватиме у прохолодному зеленому мулі на дні затоки, а риба обгризатиме йому обличчя.

Натомість він набрав побільше повітря й пірнув, шукаючи дна ріки. Єдина надія — прорватися попід ланцюгом, попід охопленими вогнем кораблями й дикополум’ям, яке плавало на поверхні води,— плисти що є сили до безпечної затоки на тому боці. Давос завжди добре плавав, а того дня на ньому не було криці, якщо не рахувати шолома, якого він згубив, коли згубив і «Чорну чайку». Мов ніж розтинаючи зелену пелену, він бачив, як під водою борсаються інші люди, а їх тягне на дно вага кірас і кольчуг. Давос проминав їх, щосили хвицаючи ногами, віддаючись течії, і вода заливала йому очі. Він пірнав нижче, і нижче, і нижче. З кожним рухом ставало дедалі важче тамувати подих. Він пригадував, що побачив дно — м’яке і тьмяне, і тут з рота йому порснули бульбашки. Щось торкнулося його ноги... коряга, чи риба, чи потопельник — сказати було неможливо.

Йому страшенно потрібно було дихнути, але він боявся. Він уже проминув ланцюг, він уже в затоці? Якщо він випірне під кораблем, то потоне, а якщо вирине серед острівців дикополум’я, першим же віддихом йому спалить легені на попіл. Він крутнувся у воді, щоб глянути вгору, та не видно було нічого — тільки зелену темінь, а він перекрутився так сильно, що тепер не міг сказати, де верх, а де низ. Його охопила паніка. Руки забарабанили по дну ріки, здійнявши хмару мулу, яка засліпила його. З кожною миттю в грудях дедалі більше стискалося. Він розгрібав воду, хвицаючи ногами, виштовхуючи себе на поверхню, вертівся, а в грудях бракувало повітря, хвицаючи, хвицаючи ногами, загублений у річковому мороці, хвицаючи, хвицаючи, хвицаючи ногами, поки хвицати вже не стало сили... Він розтулив рота, щоб заволати, в горло хлянула вода, солона на смак, і Давос Сіворт зрозумів, що тоне.

Коли він опритомнів, у небі стояло сонце, а він лежав на кам’янистому березі під шпилем голої скелі; навколо нього простягалася порожня затока, а поряд з ним — поламана щогла, обгоріле вітрило й набряклий труп. Щогла, вітрило й потопельник зникли з наступним припливом, лишивши Давоса самого на скелі серед списів царя моряників.

За довгі роки, що він був контрабандистом, води навколо Королівського Причалу стали для нього ріднішими, ніж будь-яка домівка, де він жив, і він знав, що його притулок — не більш як цятка на морських картах у місці, яке чесних моряків відштовхувало, а не притягувало... хоча сам Давос раз чи двічі у дні пачкарства запливав сюди, щоб не потрапити комусь на очі. «Коли тут знайдуть мій труп (якщо взагалі знайдуть), мабуть, цю скелю назвуть на мою честь,— подумав він.— Цибулева скеля, ось як її назвуть, і вона стане моєю могилою і моїм спадком». А на більше він і не заслуговував. Батько захищає дітей, учив септон, а Давос повів своїх хлопчиків у вогонь. Дейл ніколи не подарує своїй дружині дитину, про яку вони так молилися, а от Алард з його дівчиною в Старгороді, і дівчиною на Королівському Причалі, і дівчиною у Браавосі... всі його дівчата скоро плакатимуть. Маттос ніколи не стане капітаном власного корабля, як мріяв. Марик ніколи не стане лицарем.

«Як можу я жити, коли вони померли? Скільки загинуло бравих лицарів і могутніх лордів, кращих за мене, високородних! Лізь у свою печеру, Давосе. Лізь у свою печеру, скулься там, і корабель пропливе мимо, і ніхто вже ніколи тебе не потурбує. Засни на своїй кам’яній подушці, і нехай мартини видзьобають тобі очі, а краби об’їдять м’ясо. Ти-бо їх з’їв чимало, ти їм заборгував. Ховайся, пачкарю. Ховайся, ляж тихо й умри».

Вітрило було зовсім поряд. Ще кілька секунд — і корабель пропливе повз, і тоді Давос зможе в мирі померти.

Рука потягнулася до горла, шукаючи маленьку шкіряну торбинку, яку він завжди носив на шиї. У торбинці він зберігав кістки з чотирьох пальців, яких йому вкоротив