Сяйво - Стівен Кінг
— Ма, ти гарненька. — І коли батьки, обмінявшись поглядом, розреготалися, зніяковіло насупився.
— Мені Уллман не надто й лестив, — сказав Джек. — Нумо, підійдімо до вікна. По-моєму, я занадто впадаю в око, стоячи тут посередині вестибюлю в цій куртці. Мені й на гадку не спало, що в день закриття тут буде так людно. Схоже, я помилився.
— Ти дуже гарний, — сказала Венді, і вони знову розсміялися. Венді затулила рота рукою. Денні все ще нічого не розумів, але не біда. Вони любили одне одного. Він подумав, що готель нагадує мамі якийсь інший будинок,
(будиночок Бік-Мена)
де вона була щаслива. Денні хотілося, щоб готель і йому сподобався не менше, ніж мамі, він знову й знову повторював собі: те, що показує Тоні, збувається не завжди. Він буде обережний. Тремс не застане його зненацька. Але розповідати про це він не буде, поки не стане вкрай зле. Адже вони щасливі, вони сміються й не думають ні про що погане.
— Поглянь, який чудовий вид, — сказав Джек.
— О, це чудово! Денні, поглянь-но!
Але Денні ніякої особливої пишноти не помітив. Він не любив висоту — від неї крутилася голова. Від широкого парадного ґанку, що вів уздовж усього фасаду, до довгого прямокутного басейну спускався чудовий підстрижений газон (із правого боку було невелике поле для гольфу). Потойбіч басейну на маленькому триніжку стояла табличка: «ЗАЧИНЕНО». Він умів сам читати «Зачинено», а ще — «Стій», «Вихід», «Піца» і дещо інше.
Від басейну серед молодих сосонок, ялин і осик звивалася посилана гравієм доріжка. Там був маленький покажчик, незнайомий Денні: «РОКЕ». Нижче була стрілочка.
— Тату, що таке: Р-О-К-Е?
— Гра, — відгукнувся тато. — Трошки схожа на крокет, лише грають на засипаному гравієм майданчику. Сторони в нього, як у великого більярдного стола, а трави немає. Це дуже давня гра, Денні. Тут у них іноді проводяться турніри.
4 “Сяйво”
— А грають крокетним молотком?
— Щось на кшталт цього, — погодився Джек. — Лише ручка коротша і голівка двобічна. Один бік із твердої гуми, а другий — дерев’яний.
(Виходить, маленький шматок лайна)
— Читається «роке», — казав тато. — Якщо хочеш, навчу тебе грати.
— Можливо, — мовив Денні дивним тоненьким безбарвним голоском, від якого батьки обмінялися поверх його голови здивованим поглядом. — Але мені може й не сподобатися.
— Ну якщо не сподобається, доко, силоміць тебе ніхто грати не змусить. Еге ж?
— Звісно.
— Тобі подобаються он ті звірі? — запитала Венді. — Це називається «художня стрижка дерев». — 3 іншого боку стежки, що вела до рокеу росла жива огорожа, підстрижена у формі різних звірів. Своїми гострими очима Денні одразу розгледів кролика, собаку, коня, корову і ще три більші фігури, схожі на левів, що граються.
— Через цих звірів дядько Ел і подумав, що робота саме для мене, — сказав йому Джек. — Він знає, що я, коли вчився в коледжі, працював у фірмі, яка займається парковим господарством. Це такий бізнес, коли допомагаєш людям утримувати газони, кущі, живоплоти. Я підстригав рослинність одній пані.
Венді хихикнула, затуливши рота рукою. Глянувши на неї, Джек сказав:
— Гак, я підстригав їй рослинність щонайменше раз на тиждень.
— Мухо, киш, — сказала Венді й знову хихикнула.
— Гарні в неї були живоплоти, тату? — запитав Денні, й батьки вибухнули реготом. Венді так сміялася, що по щоках потекли сльози й довелося діставати з сумки серветку.
— Це були не звірі, Денні, — сказав Джек, коли знову взяв себе в руки. — Це були карткові масті. Піки, чирви, трефи, бубни... Але огорожа, бач, розростається...
(Повзе, сказав Ватсон... ні, не огорожа, тиск у котлі. За ним потрібно пильно глядіти, інакше прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці!)
Вони, здивовані, дивилися на нього.
— Тату? — покликав Денні.
Глянувши на них, він закліпав, немов повертаючись звідкись іздалеку.
— Вона розростається, Денні, і втрачає форму. Тому раз або двічі на тиждень доводиться її підстригати, поки не стане так холодно, що огорожа перестає рости до наступної весни.
— А тут і дитячий майданчик є, — сказала Венді. — Щастить тобі, малий.
Дитячий майданчик був за живоплотними скульптурами. Дві гірки, велика гойдалка з дюжиною прикріплених на різній висоті сидінь, гімнастичні снаряди, тунель із цементних труб, пісочниця й будиночок — точна копія самого «Оверлука».
— Подобається, Денні? — запитала Венді.
— Ще б пак, — відповів він, сподіваючись, що в голосі пролунає більше наснаги, ніж він почуває. — Тут приємно.
Дитячий майданчик був обгороджений акуратною металевою сіткою, далі виднілася широка, посилана щебенем під'їзна дорога, що вела до готелю, а за нею — сама долина, вся в яскраво-синьому полуденному мареві. Слова «ізоляція» Денні не знав, але якби пояснив йому хто-небудь, що це таке, він так і вхопився б за нього. Дорога, що веде назад у Сайдвіндер і далі, у Боулдер, була далеко внизу, нагадуючи довгу чорну змію, що вирішила трохи подрімати на сонечку. Дорога, яка закриється на всю зиму. Від цієї думки Денні почав важко дихати й буквально підстрибнув, коли тато поклав йому руку на плече.
— Як тільки буде можна, дам тобі попити, доко. Зараз вони трохи зайняті.
— Звичайно, тату.
Із контори з видом людини, що відстояла свою позицію, вийшла місіс Брент. За кілька хвилин вона широким кроком переможно пройшла через парадні двері, а за нею, борючись із вісьма валізами, щодуху поспішали двоє розсильних. Денні спостерігав з вікна, як, підігнавши до ґанку довгу сріблисту машину місіс Брент, з неї виліз чоловік, який своєю сірою формою й кепі скидався на армійського капітана. Завваживши місіс Брент, він припідняв кепі й побіг відкривати багажник.
І в одному з осяянь, які трапляються з ним час від часу, Денні вловив закінчену думку Місіс