Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Террі Гудкайнд

Річард покинув будівництво одним з останніх. І, як часто робив, піднявся вгору по горбу уздовж серпантину, до майстерень. Віктор знаходився в кузні, гасячи на ніч вугілля. Настала осінь, спека спала, і кузня перестала бути такою душогубкою, як у розпал літа. Зима так далеко на півдні Старого світу ніколи не буває суворою, але взимку кузня — відмінне місце, де можна сховатися від холоду, коли прийдуть холодні дощові дні.

— Річард! Радий тебе бачити! — Коваль знав, чому Річард прийшов сюди. — Іди в задню кімнату. Може, я приєднаюся до тебе, коли закінчу тут.

— Валяй, — посміхнувся другові Річард.

Річард відкрив подвійні двері, туди, де стояв мармуровий моноліт, ловлячи останні промені призахідного сонця. Він часто приходив помилуватися каменем. Іноді після цілого дня, проведеного за тесанням каліцтва, він приходив сюди і уявляв собі приховану в цьому шматку мармуру красу. Йому це було необхідно, і іноді здавалося, що тільки це і дозволяє йому ще триматися.

Пальці Річарда, забруднені мармуровим пилом, торкнулися білого каватурського мармуру. Він трохи відрізнявся від того каменя, з яким він працював на будівництві. Тепер він був уже достатньо досвідчений, щоб відчувати ледь помітне розходження. Камінь Віктора був твердішим і менш зернистим. З ним легше працювати.

Камінь під пальцями Річарда був прохолодний, як місячне світло, і такий же невинний.

Коли він підняв погляд, то побачив що стоїть поруч лукаво усміхненого Віктора, який спостерігає за ним.

— Після виготовлення всіх цих каліцтв, напевно, приємно побачити красу моєї статуї? Річард у відповідь розсміявся. Віктор пройшов по кімнаті, махнувши рукою.

— Пішли, посидиш зі мною, з'їмо трохи лярду. У західному світі вони сиділи на порозі і поглинали шматочки ситного делікатесу, насолоджуючись прохолодним вітерцем з пагорбів.

— Знаєш, тобі не треба приходити сюди, щоб помилуватися моєю прекрасною статуєю, — зауважив Віктор. — У тебе є красива дружина.

Річард промовчав.

— Не пригадую, щоб ти хоч раз згадував про неї. Я і знати нічого не знав, поки вона в той день не заявилася сюди. Чомусь я завжди думав, що в тебе гарна жінка…

Віктор насупився, дивлячись на Притулок внизу.

— Чому ти ніколи не говорив про неї?

Річард знизав плечима.

— Сподіваюся, ти не порахуєш мене нестерпним, але просто вона не відповідає моєму уявленню про те, якою повинна бути твоя дружина.

— Я не вважаю тебе нестерпним, Віктор. Кожен має право думати, що хоче.

— Не проти, якщо я спитаю тебе про неї?

— Віктор, я втомився, — зітхнув Річард. — Я не хотів би говорити про дружину. До того ж і говорити немає про що. Вона моя дружина. Що є, то є.

Хмикнувши, Віктор сунув у рот великий шматок цибулі. Проковтнувши, він змахнув половиною цибулини.

— Недобре, коли чоловікові доводиться весь день ліпити це потворність і потім бути вимушеним йти додому до… Так що я несу! Що це на мене найшло? Пробач, Річард! Ніккі красива жінка.

— Так, напевно.

— І вона піклується про тебе. Річард знову промовчав.

— Ми з Іцхаком намагалися викупити тебе за твоє золото. Але цього виявилося замало. Той тип виявився пихатим чинушою. Ніккі знала, як потрібно з ним поводитися. Вона своїми словами повернула ключ твоєї камери. Якби не Ніккі, тебе б поховали в небі.

— Значить, вона сказали їм, що я вмію тесати…. щоб врятувати мені життя.

— Вірно. Це вона добула тобі роботу скульптора. Віктор трохи почекав, але коли відповіді не послідувало, розчаровано зітхнув.

— Як тобі різці, що я прислав?

— Відмінні. Добре працюють. Втім, мені б знадобився різець ще тонший.

Віктор простягнув Річарду черговий шматочок лярда.

— Буде.

— Що там зі сталлю?

— Не хвилюйся! — Відмахнувся цибулиною коваль. Іцхак непогано справляється замість тебе. Не так добре, як ти, але загалом і в цілому порядок. Він привозить мені все, що потрібно. Всім він подобається, і всі щасливі, що він вирішив заповнити прогалину. Орден так жадає швидше закінчити споруду, що закриває очі на його активність. Фаваль-вуглекоп питав про тебе. Йому Іцхак подобається, але він нудьгує по тобі.

Річард посміхнувся, згадуючи нервового вуглекопа.

— Радий, що Іцхак купує у нього вугілля. У Старому світі було багато хороших людей. Річард завжди вважав їх ворогами, а тепер ось з деякими подружився.

Таке з ним траплялося часто і в точності таким же чином. В принципі, скрізь живуть люди як люди, варто тільки познайомитися з ними ближче.

Тут були ті, хто любить свободу, хто жадає жити своїм життям, хто прагне до чогось, бажає чогось досягти, і ті, хто бездумно підкорився застійній ідеї загальної рівності, насаджуваній штучній сірій безликості. Ті, хто хотів своїми силами удосконалюватися, і ті, хто хотів, щоб за них думали інші, і згодні були платити за це високу ціну.

Коли Річард піднявся сходами, його зустріли сяючі посмішками Каміль і Набба.

— Ми з Наббом сьогодні займалися різьбою по дереву, Річард. Підеш глянеш?

Посміхнувшись, Річард обійняв Каміля за плечі.

— Звичайно! Пішли подивимося, що ви сьогодні зробили, Річард пішов з ними по чистому коридору на задній двір, де Каміль з Наббою вирізали обличчя на старих корчах.

Зображення були жахливими.

— Що ж, Каміль, дуже непогано. Твої теж, Набба. Різьблені фізіономії посміхалися, і одне це для Річарда було безцінним. Незважаючи на погане виконання, в них було куди більше життя, ніж у тому, що робив Річард день у день.

— Правда, Річард? — Запитав Набба. — Ти думаєш,