Битва королів - Джордж Мартін

— Я не помітила, мілорде,— озвалася Шей.— Якщо ваша ласка, погляну завтра.

«Не переймайся, сонечко,— подумав Тиріон, покрутивши вино в кубку.— Йому байдуже до того різьблення. Хвалить він зовсім інші очі — свої. Він хоче сказати, що спостерігав за нами, що знав про нас тої-таки миті, як ми проїхали попід ґратами».

— Але обережно, дитино,— застеріг Вейрис.— Останнім часом на Королівському Причалі неспокійно. Я ці вулиці знаю добре, та навіть я сьогодні побоювався приходити сюди сам, без зброї. В ці чорні часи кругом самі беззаконники, так-так. У них холодна криця та ще холодніші серця.

Насправді ж він хотів сказати: «Я прийшов без зброї, але інші можуть прийти з мечем у кулаці».

Але Шей засміялася.

— Якщо хтось спробує мене потурбувати, позбудеться вуха — його відрубає Челла.

Вейрис загоготів, так наче нічого смішнішого в житті не чув, та коли він повернувся до Тиріона, в очах його не було й натяку на сміх.

— Ваша юна леді дуже приємна. На вашому місці я б добре про неї дбав.

— Саме так я і збираюся вчинити. Якщо хтось спробує її скривдити... я маленький, мені до чорних вух далеко, і я ніколи не казав, що страшенно відважний.

«Бачиш? Я теж умію розмовляти твоєю мовою, євнуше. Скривдь її — і накладеш головою».

— Я вже піду,— підвівся Вейрис.— Уявляю, як ви потомилися. Я просто хотів привітати вас, мілорде, і сказати, як я зрадів вашому приїзду. Ви нам дуже потрібні в раді. Ви бачили комету?

— Я коротун, а не сліпець,— мовив Тиріон. З королівського гостинцю здавалося, що вона затуляє половину неба, затьмарюючи місячний серпик.

— На вулицях її кличуть Червоною Вістункою,— сказав Тиріон.— Кажуть, як герольд оголошує вихід короля, вона попереджає про вогонь і кров,— потер євнух напудрені руки.— Можна загадати вам невеличку загадку, мілорде? — запитав він, але не чекав на дозвіл.— У кімнаті троє панів: король, жрець і багатій зі своїм золотом. Між ними стоїть перекупний меч — маленький чоловік простого роду й не надто глибокого розуму. Кожен з панів велить йому зарізати двох інших. «Роби, як я велю,— каже король,— бо я законний правитель». «Роби, як я велю,— каже жрець,— бо я переказую волю богів». «Роби, як я велю,— каже багатій,— і отримаєш он скільки золота». То скажіть мені — хто житиме, а хто помре?

Низько вклонившись, євнух у своїх м’яких капцях поквапився геть із вітальні.

Коли він пішов, Челла пирхнула, а Шей скривила гарненьке личко.

— Житиме багатій, хіба ні?

Тиріон замислено сьорбав вино.

— Мабуть. А може, й ні. Все залежатиме від перекупного меча,— поставив він кубок на стіл.— Гаразд, ходімо нагору.

Шей довелося чекати його на сходах, бо в неї ноги були стрункі та спритні, а в нього — короткі, кволі, та ще й боліли. Та коли він наздогнав її, вона усміхалася.

— Ви за мною скучили? — піддражнила вона, беручи його за руку.

— Страшенно,— визнав Тиріон. Шей була зовсім невисока, і все одно йому доводилося дивитися на неї знизу вгору... але у випадку з нею він з подивом відзначив, що й не не від того. На неї приємно було дивитися знизу.

— Від’їжджаючи в Червону фортецю, ви завжди за мною скучатимете,— сказала вона, ведучи його в свою кімнату.— Спатимете там самотою в холодному ліжку у Вежі правиці.

— Щира правда.

Тиріон залюбки тримав би її при собі, от тільки лорд-батько заборонив. «Повію до двору ти не повезеш»,— ось як висловився лорд Тайвін. Уже те, що Тиріон привіз її в місто, було зухвальством. Його авторитет залежав від батька, і дівчина має це зрозуміти.

— Ти будеш недалечко,— пообіцяв він.— Матимеш будинок з вартовими і слугами, а я навідуватимуся, коли тільки зможу.

Шей ногою зачинила двері. Крізь каламутні шибки вузьких вікон Тиріон розрізнив Великий септ Бейлора на вершечку Вісеніїного пагорба, але його увагу привернуло дещо інше. Шей, нахилившись, ухопила сукню за поділ, стягнула через голову й відкинула вбік. Білизни вона не носила.

— Спати ви більше не будете,— мовила вона, зупиняючись перед ним, рожева, гола й мила, поклавши руку на стегно.— Думатимете про мене щоразу, лягаючи в ліжко. Між ніг у вас затвердне, та не буде кому вас потішити, тож ви не зможете заснути, хіба що...— розтягнула вона губи в отій лукавій посмішці, яка так подобалася Тиріону,— чи не звідси взялася назва — Вежа правиці, мілорде?

— Помовч і поцілуй мене,— звелів він.

Її вуста смакували вином, маленькі тверді груди притискалися до нього, і пальці його потягнулися до зав’язок на штанях.

— Мій лев,— прошепотіла вона, коли Тиріон урвав поцілунок, щоб роздягнутися.— Мій любий лорд, мій велет Ланістер.

Тиріон штовхнув її до ліжка. Коли він увійшов у неї, від її скрику міг би збудитися сам Бейлор Благословенний у своїй могилі, а її нігті лишили в Тиріона на спині доріжки. Ще ніколи біль не приносив йому і вполовину такого задоволення.

«Дурень,— пізніше думав він, лежачи в центрі провислого матраца серед пожмаканих простирадл.— Ти так нічого й не навчився, карлику? Вона повія, чорт забирай, вона обожнює твоє золото, а не твій прутень. Пригадуєш Тишу?» Та коли його пальці легенько обвели її пипку, від дотику та затвердла, а на грудях видно було слід, який лишили його зуби в пориві пристрасті.

— То що ви тепер робитимете, мілорде, на посаді правиці короля? — запитала його Шей, коли він стиснув долонею м’яку солодку плоть.

— Те, чого Серсі очікує найменше,— неголосно пробурмотів Тиріон їй у тонку шийку.— Я вершитиму... правосуддя.

Бран

Твердий камінь підвіконня Бран любив більше за зручну перину й покривала. В ліжку здавалося, що стіни тиснуть, а стеля нависає; в ліжку кімната перетворювалася на камеру, а Вічнозим — на в’язницю. А за вікном його й досі кликав широкий світ.

Так, він не міг більше ні ходити, ні лазити, ні полювати, ні битися з дерев’яним мечем у руці, як колись, але й досі міг бачити. Він любив спостерігати, як по всьому Вічнозиму загоряються вікна, коли за ромбовидними шибками у вежах і переходах запалювали свічки й коминки, а