Битва королів - Джордж Мартін
— Про це я не подумала,— відвела погляд Серсі.
— А от батько подумав,— сказав Тиріон.— Саме тому й прислав мене. Щоб припинити це божевілля та приструнити твого сина.
— Тебе він не слухатиметься так само, як і мене.
— А може, й послухається.
— Чого б це?
— Бо знає, що ти його ніколи не скривдиш.
Серсі примружила очі.
— Якщо гадаєш, я дозволю тобі скривдити мого сина, у тебе гарячка.
Тиріон зітхнув. Вона знову, як завжди, нічого не зрозуміла.
— Мене Джофрі нема чого боятися, так само як і тебе,— запевнив він її,— та якщо хлопець відчуватиме загрозу, він буде слухняніший,— узяв він її за руку.— Я твій брат, сама розумієш. Я тобі потрібен, визнаєш ти це чи ні. Я потрібен твоєму синові, якщо він сподівається втриматися на тому потворному залізному кріслі.
Здавалося, сестра вражена, що він її торкнувся.
— А ти завжди був хитрий.
— Хіба що трошки,— посміхнувся він.
— Може, і справді варто спробувати... але не обманюйся, Тиріоне. Якщо я погоджуся на твою присутність, ти називатимешся правицею короля, але по правді моїм правицею не будеш. Перш ніж діяти, ти ділитимешся всіма своїми планами й намірами зі мною й не робитимеш нічого без моєї згоди. Ти зрозумів?
— О так.
— Ти згоден?
— Безперечно,— збрехав він.— Я твій, сестричко.
«Стільки, скільки доведеться».
— А тепер, коли в нас спільна мета, не можна нам більше тримати секрети одне від одного. Ти кажеш, що стратити лорда Едарда наказав Джофрі, сера Баристана звільнив Вейрис, а Мізинчик підніс нам у дарунок лорда Слінта. А хто ж убив Джона Арина?
— Звідки мені знати? — висмикнула Серсі руку.
— Невтішна вдова у Соколиному Гнізді, схоже, гадає, що це був я. Цікаво, хто їй підказав цю думку?
— Кажу тобі, я не знаю. Цей дурень Старк звинувачував мене в тому самому. Натякнув, що лорд Арин підозрював... точніше, гадав...
— Що ти спиш зі своїм любим Джеймі?
Вона дала йому ляпас.
— Ти що — думаєш, я такий самий сліпий, як батько? — потер Тиріон щоку.— З ким ти спиш, мене не обходить... хоча й не зовсім справедливо, що перед одним братом ти ноги розкидаєш, а перед другим — ні.
Вона знов дала йому ляпас.
— Що за грубощі, Серсі, я ж просто жартую. Якщо по правді, я й сам надам перевагу гарненькій повії. Ніколи не розумів, що в тобі бачить Джеймі — окрім власного віддзеркалення.
Вона втретє дала йому ляпас.
Щоки в нього вже були червоні й палали, однак він посміхнувся.
— Якщо не зупинишся, я можу розсердитися.
Це її таки зупинило.
— Навіть коли й так, мені яке діло?
— У мене з’явилися нові друзі,— зізнався Тиріон.— Тобі вони не сподобаються. До речі, як ти вбила Роберта?
— Він сам себе вбив. А ми просто допомогли. Коли Лансель побачив, що Роберт вийшов на вепра, то дав йому міцного вина. Його улюбленого кислого червоного, утричі міцнішого, ніж він звик. Тому смердючому дурню страшенно сподобалося. Якби мав клепку, міг би вчасно зупинитися, але ж ні, він видудлив один бурдюк і звелів Ланселю принести ще. Решту зробив вепр. Шкода, що тебе не було на тризні, Тиріоне. Такого смачного вепра я ще не куштувала. Його запекли з грибами та яблуками, і це був смак перемоги.
— Сестро, ти просто народилася бути вдовою! — Тиріону навіть подобався Роберт Баратеон, хай який він був хвалькуватий дурень... без сумніву, подобався частково саме тому, що сестра його терпіти не могла.— А тепер, якщо ти вже закінчила мене бити, мені час іти,— вивернувши ноги, він незграбно зліз зі стільця.
— Я тебе не відпускала,— нахмурилася Серсі.— Хочу знати, як ти збираєшся звільнити Джеймі.
— Скажу тобі, коли сам знатиму. Плани — як плоди: мають достигнути. А зараз я хотів би проїхатися вулицями й оцінити місто,— поклав Тиріон руку на сфінкса поряд з дверима.— Ще одне прохання на прощання. Будь ласка, потурбуйся, щоб із Сансою нічого не сталося. Кепсько буде, якщо ми втратимо обох дочок Старка.
Переступивши поріг зали нарад, Тиріон кивнув серу Мандону й рушив довгим склепінчастим коридором. До нього приєднався Брон. А от Тимета, сина Тимета, й знаку не було.
— А де ж то червона рука? — поцікавився Тиріон.
— Вирішив дослідити замок. Такі, як він, не звикли чекати в коридорах.
— Сподіваюся, він не заріже якого-небудь вельможу.
Горяни, яких Тиріон привів із собою з укріплень у Місячних горах, по-своєму були люто віддані, та водночас гонорові й задерикуваті, схильні на справжні чи уявні образи відповідати крицею.
— Постарайся знайти його. А поки шукатимеш, переконайся, що всіх його друзів розмістили й нагодували. Хай їх поселять у касарнях у Вежі правиці, але потурбуйся, щоб стюард не розмістив кам’яних воронів поряд з місячними братам, а для обпечених хай він виділить окрему залу.
— А ви куди?
— А я повертаюсь у «Зламане ковадло».
— Супровід не потрібен? — зухвало посміхнувся Брон.— Подейкують, на вулицях небезпечно.
— Покличу капітана сестриної замкової варти й нагадаю йому, що я Ланістер не меншою мірою, ніж вона. Йому варто пам’ятати, що він присягав Кичері Кастерлі, а не Серсі чи Джофрі.
За годину Тиріон виїхав з Червоної фортеці в супроводі дюжини ланістерівських гвардійців у малинових плащах і з левами на шоломах. Проїжджаючи попід ґратами, він зауважив на мурах відрубані голови. Напівзотлілі, чорні від смоли, вони заледве були впізнавані.
— Капітане Вайлар,— гукнув Тиріон,— прошу завтра це познімати. Нехай німотні сестри обмиють їх.
Непросто, мабуть, буде з’ясувати, яка голова від якого тіла, але зробити це потрібно. Навіть у вирі війни слід дотримуватися певних правил пристойності.
Вайлар завагався.
— Його світлість волів, щоб голови зрадників стирчали на мурах, поки він не заповнить оті три порожні кілки в кінці.
— Дайте-но я вгадаю. Один для Роба Старка, а два інші — для лордів Станіса й Ренлі. Правда?
— Так, мілорде.
— Сьогодні моєму племіннику виповнилося тринадцять, Вайларе. Постарайтеся не забувати про це. Або ці голови завтра знімуть, або один з отих порожніх кілків отримає іншого
