Тисячолітні. Відьма має померти - Анастасія Анпілогова

Коли вони вийшли, він нарешті покинув її. Дівчина зробила важке здавлене зітхання і випустила з себе клуби морозної пари. Вона відчувала, що кров просочувалась крізь бинти та поспішила засунути руки в муфту.

— Ось бачиш, я тебе попереджав, а ти мені не повірила. Не така вже ти й моторошна і сильна відьма, якщо я так легко тебе розгадав. Ти така ж пустоголова, як і всі інші дівчата. Але я вибрав тебе, бо ти красива, у тебе така гарна фігура, і якщо судити по твоїх сукнях в тебе є почуття смаку на відміну, від твоєї матері, і мені так подобається дивитися, як ти страждаєш. — хлопець нахилився до неї майже впритул, і промовив пошепки. — Коли ти страждаєш, ти стаєш ще більш привабливою.

З церкви повалили натовпом гості, все більше і більше кутаючись в хутряні шуби. Вони сідали на коней та в карети. Наречений і наречена мали їхати двома конями перед усією колоною в замок нареченого. Але на вулиці, на величезне полегшення Хельги, почалася дуже сильна хуртовина і вона сіла в карету. Усім видалося це розумним, не серйозним порушенням традиції. З порізаними руками піднятися, та ще й керувати конем було б дуже не просто.

Хель захлеснула хвиля паніки. Її трусило від холоду, болю, страху та відчуття, що вона в пастці. Але коли карета і вся весільна процесія рушила, і дівчина побачила у вікно, як повільно почала віддалятися не велика, висока, гостра церква з темного каменю, вона змогла знову опанувати себе.

За вікном карети мела пурга по безлюдних полях. Весільна процесія рухалася повільно через негоду. Вони дісталися замку тільки надвечір, коли на вулиці вже майже стемніло.

За традицією, наречений з нареченою мали удвох пішки зайти через ворота фортеці. Хельга вийшла з карети та пішла поруч із Робертом навіть на нього, не дивлячись і не даючи йому руку, щоб вони увійшли, тримаючись за руки, як цього вимагала традиція, знаходячись від нього на відстані.

Чорна фортеця — велика старовинна споруда, оточена ровом, навколо якої був сосновий ліс, як і навколо Фармського замку, вже багато поколінь була головним місцем проживання графів Ліфельдорських, які нещодавно здобули титул маркізів, завдяки дружбі Роберта-старшого з королем та участі його майже тридцять років тому у війні з сусіднім королівством. Хельга проходила під величезними загрозливими зубами піднятих ґратів воріт і в голові у неї крутилося тільки одне слово: в'язниця. Ця фортеця має стати її в'язницею, якщо вона не втече.

Після того, як наречений із нареченою увійшли у ворота, їх зустрів радісний натовп слуг та інших гостей. Всі, мабуть, думали, що з появою жінки в житті Роберта, він стане адекватнішим. «Наївні…» Хельга зовсім не поділяла цієї думки. За ними у ворота фортеці поїхали решта гостей.

Її чоловік, здавалося, зовсім про неї забув і закружляв у вихорі привітань та спілкування з людьми. Хельга ж усе свято сиділа на піднесенні за столом у святковому чертозі та наче нежива спостерігала за святкуванням. Музиканти грали веселу жваву музику, багато хто танцював. Столи ломилися від багатих страв. Маркіз Ліфельдорський не поскупився на весілля єдиного сина. У приміщенні стояв ґвалт і пахло запашними стравами та алкоголем. Усі були такі веселі та вже досить п'яні. Хельзі хотілося вийти надвір і вдихнути свіже холодне повітря.

Дівчина акуратно встала зі стільця і пройшла над стіною, промиготівши між маленькими тонкими колонами в мерехтливому світлі, майже непоміченою. Вона пройшла тьмяно освітленим широким коридором і вийшла на двір. Там було багато гостей і слуг. Гості святкували, слуги працювали. На неї кидали погляди, але в темряві та тьмяному світлі смолоскипів майже не помічали. Вона рухалась по двору, як примара, вдихаючи холодне повітря і дивлячись у темне нічне небо, з якого іноді зривалися рідкісні сніжинки. Зі святкової зали долинали притлумлені звуки музики, музиканти повторювали вкотре одну і ту ж радісну мелодію, мабуть, гості просили її знову і знову.

Усі вже були досить п'яними. Хельга акуратно йшла двором фортеці та раптом помітила, що ґрати-ворота піднято. А її швидкий вірний Чорний іній теж тут у фортеці, та ще й швидше за все осідланий, вона мала на ньому в’їхати до фортеці.

Дівчина зупинилася посеред двору та збираючи магічну енергію в голову закотила очі. Вона набрала енергію в легені та подумки звернулася до коня.

«Інею…» — покликала вона його, намагаючись намацати розум своєї тварини.

«Чорний іній, до мене.» — уже виразніше й більш мелодійно покликала вона і відчула, що кінь її почув.

Він десь дуже близько. Хельга пішла на поклик його думок.

Все ж таки титул володарки над думками тварин і птахів вона отримала не за гарні очі, а за вміння, як і всі інші.

Вона швидко знайшла його прив'язаним разом із безліччю інших коней. Він неспокійно мотав головою. Він її почув. Дівчина підійшла до вороного коня і погладила його по масивній шиї.

Чорний іній, якого люди називали Божевільний, бо він не дозволяв нікому на ньому їздити, окрім Хельги, не був звичайним конем. Він теж був зі світу магів. Кінь нащадок славного, крилатого Пегаса, якщо на ньому сильно розігнатися розпускав напівпрозорі енергетичні крила і міг літати, не як птах, і не високо, але міг, проте накладене на дівчину закляття тінню лягло і на її вірного вихованця. Він можливість літати втратив, але все ще залишався дуже швидким конем. Якщо людські коні були швидкими, як вітер, то Чорний іній був ураганом.

Дівчина акуратно притулилася головою до теплої, вкритої м'якою короткою шерстю шиї коня. Ось тільки з Хельги вершниця зараз не дуже. Кінь заперечливо похитав головою.