Буря Мечів - Джордж Мартін

у піску, він вихопив це здоровою рукою. Виявилося, що це людська щелепа з залишками зеленкуватого м’яса, яке кишіло хробаками. «Чарівно»,— подумав Джеймі, міркуючи, чиє ж це було обличчя. Ведмідь помалу наближався, отож Джеймі, розмахнувшись, жбурнув кістку, разом з м’ясом і хробаками, ведмедю в голову. Промахнувся на добрий ярд. «З такою користю від лівої руки її можна теж відрубати».

Брієнна спробувала обійти його, але Джеймі підставив їй ногу. Стискаючи нікуди непридатний меч, вона впала в пісок. Джеймі всівся згори, і тут ведмідь кинувся вперед.

Долинув дзвін натягнутої струни — і знагла під лівим оком звіра встромилася оперена стріла. З його розтуленого рота побігли кров і слина, а друга стріла вже поцілила його в задню лапу. Ведмідь, заревівши, позадкував. Але, побачивши Джеймі з Бріенною, знову почвалав на них. Вистрілило ще кілька арбалетів, і стріли вгризлися в хутро і м’ясо. З такої малої віддалі стрільці не могли промахнутися. Стріли били боляче, як булава, але ведмідь зробив ще крок. «Бідолашний хоробрий тупак!» Коли звір замахнувся лапою, Джеймі відскочив убік і, закричавши, ногою підкинув пісок у повітря. Ведмідь повернувся до свого мучителя — й отримав ще дві стріли в спину. Востаннє гучно ревнувши, він осів на задні лапи, перекинувся на залитий кров’ю пісок — і здох.

Брієнна звелася навколішки, стискаючи меча й задихано відсапуючись. Стрільці Волтона Сталеві Ноги накручували й перезаряджали арбалети, а криваві лицедії поливали їх прокльонами й погрозами. Джеймі бачив: Рордж і Трипалий висмикнули мечі, а Золло розкручував батога.

— Ви мого ведмедя жабиви! — верещав Варго Гоут.

— Із тобою те саме буде, якщо полізеш до мене,— кинув у відповідь Сталеві Ноги.— Дівку ми забираємо.

— Її звати Брієнна,— мовив Джеймі.— Брієнна, панна Тартська. Ти ж досі панна, я сподіваюся?

Широке негарне обличчя почервоніло.

— Так.

— От і добре,— сказав Джеймі.— Бо я рятую тільки панн.

Затим він обернувся до Гоута.

— Отримаєш ти свій викуп. За нас обох. Ланістери завжди сплачують свої борги. А тепер принеси мотузки й витягни нас звідси.

— До біса! — заревів Рордж.— Убий їх, Гоуте! Бо пожалкуєш, чорт забирай!

Когорянин вагався. Половина його людей були п’янючі, а от північани — тверезі як скельце, та й було їх удвічі більше. Частина стрільців уже й арбалети встигла перезарядити.

— Витягніть їх,— звелів Гоут, а тоді мовив до Джеймі: — Вирісив вас пожавіти. Так і перекажіть своєму ворду-батькові.

— Обов’язково, мілорде.

«От тільки добра для тебе з того не вийде».

Тільки коли від’їхали на півльє від Гаренхолу, поза межі досяжності лучників на мурах, Сталеві Ноги вихлюпнув свій гнів.

— Ви здуріли, Царевбивце? Чи ви в могилу квапитеся? Хто це б’ється з ведмедем голими руками?

— Голою рукою і голим обрубком,— виправив його Джеймі.— Але я мав надію, що ви звіра прикінчите раніше, ніж він прикінчить мене. В іншому разі лорд Болтон з вас би шкуру злупив, як з апельсина, хіба ні?

Не соромлячись, Сталеві Ноги обізвав його дурним Ланістером, приострожив коня й погнав у голову валки.

— Пане Джеймі! — Брієнна, навіть у брудному рожевому атласі й подертому мереживі, була більше схожа на перевдягненого в сукню чоловіка, ніж на справжню жінку.— Я вдячна вам, але... ви ж уже від’їхали далеченько. Навіщо ви повернулися?

В голову лізли різні шпички, одна жорстокіша за іншу, але Джеймі тільки й знизав плечима.

— Ви мені наснилися,— сказав він.

Кетлін

Роб тричі прощався зі своєю юною королевою. Першого разу — в богопралісі перед серце-деревом, перед очима богів і людей. Другого разу — попід звідними ґратами, коли Джейн відпровадила його в дорогу довгими обіймами і ще довшим поцілунком. І нарешті ще годину під Ріннєкрутом, коли дівчина примчала вчвал на змиленому коні благати, щоб король узяв її з собою.

Кетлін бачила: Роба це зворушило, але водночас і збентежило. День був вологий і сірий, почав накрапати дощик, тому найменше йому хотілося зупиняти похід, щоб під дощем утішати на очах цілого війська свою заплакану юну дружину. «Він розмовляє з нею лагідно,— зауважила Кетлін, спостерігаючи за ними двома,— але відчувається, що він сердитий».

Поки король з королевою розмовляли, навколо них кружляв Сіровій, зупиняючись лише обтруситися від води й вищирити зуби на дощ. Коли нарешті Роб востаннє поцілував Джейн, відіслав дюжину вояків провести її назад у Річкорин і знову сів на коня, деривовк помчав уперед, як стріла, випущена з лука.

— Бачу, в королеви Джейн — відкрите до кохання серце,— мовив Лукуватий Лотар до Кетлін.— Точно як у моїх сестер. Можу припустити, що просто зараз Рослій танцює навколо Близнючок, повторюючи: «Леді Таллі, леді Таллі, леді Рослій Таллі». Завтра вона притискатиме до щоки червоно-сині кольори Річкорину — подивитися, як їй буде у весільному плащі,— розвернувшись у сідлі, він усміхнувся до Едмура.— А ви чогось на диво мовчазні, лорде Таллі. Як ви почуваєтеся?

— Майже як на Камінному Млині перед тим, як засурмили бойові ріжки,— сказав Едмур напівжартома-напівсерйозно.

Лотар добродушно розсміявся.

— То помолімося, щоб ваш шлюб закінчився так само щасливо, мілорде.

«Бо як ні — боги бороніть нас». Кетлін підбила коня п’ятами під боки, лишаючи брата й Лукуватого Лотора удвох.

Саме вона наполягла, щоб Джейн лишалась у Річкорині, хоча Роб волів узяти її з собою. Лорд Волдер може сприйняти відсутність королеви на весіллі як чергову зневага, але її присутність — то тим більше образа, сіль на рани старого. «У лорда Фрея гострий язик і довга пам’ять,— застерегла Кетлін сина.— Я не сумніваюся, що ти сильний і зможеш витримати докори старого як плату за його лояльність, але ти занадто схожий на свого батька й не зможеш просто так сидіти, коли він ображатиме Джейн в лице».

Тут Роб нічого не міг заперечити. «Та все одно він на мене дується,— втомлено подумала Кетлін.— Він уже сумує за Джейн і підсвідомо звинувачує мене в її відсутності, хоча й добре знає, що порада моя була слушна».

З шістьох Вестерлінгів, які приїхали разом з сином зі Стрімчака, лишився при ньому тільки один — сер Рейнальд, брат Джейн, королівський штандарт-юнкер. Дядька Джейн — Рольфа Спайсера — Роб відіслав супроводити юного Мартина Ланістера на Золотий Зуб того-таки дня, коли отримав від лорда Тайвіна згоду на обмін бранцями. Зроблено все було дуже майстерно. Син полегшено зітхнув, бо