Буря Мечів - Джордж Мартін

дощ, а вдалині на заході спалахнула блискавка. Арія бігла щодуху. Вона й гадки не мала, куди прямує, кортіло тільки лишитися самій, подалі від голосів, порожніх слів і зламаних обіцянок. «Мені просто хотілось у Річкорин». Сама винна, що, тікаючи з Гаренхолу, взяла з собою Гендрі й Пиріжка. Самотою їй би краще було. Якби вона була сама, беззаконники в житті б її не впіймали, тож нині вона б уже була з братом Робом і з матір’ю. «Ніколи вони не були з моєї зграї. Бо коли були б, мене б не покинули». Арія з хлюпанням перебігла брудну калюжу. Хтось кликав її на ім’я, певно, Гарвін або Гендрі, але над горбами навздогін блискавці прокотився грім, заглушуючи всі звуки. «Лорд Лискавка,— сердито подумала Арія.— Може, він і безсмертний, зате й безчесний».

Десь ліворуч заіржав кінь. Арія ще від стайні й на п’ятдесят ярдів не відійшла, а вже промокла до кісток. У надії сховатися від дощу під порослою мохом стіною, вона завернула за ріг одного з напіврозвалених будинків — і мало не врізалася в чатового. Руку їй стиснула долоня в кольчужній рукавиці.

— Боляче! — скрикнула Арія, випручуючись.— Відпустіть, я повернуся назад, я...

— Назад? — зареготів Сандор Кліган — мов залізом об камінь скреготнув.— До біса, вовченя. Ти моя.

Йому досить було й однієї руки, щоб підняти її в повітря й закинути на коня, хай як вона хвицалася ногами. На них вихлюпнувся холодний дощ, змиваючи Аріїні зойки, а в голові в неї крутилося питання, яке Гончак поставив їй. «Знаєш, як чинять собаки з вовками?»

Джеймі

Хоча гарячка не відступала, кикіть гоївся добре, і Кайберн запевняв, що руці більше нічого не загрожує. Джеймі нетерпеливилося забратися звідси, лишити позаду і Гаренхол, і кривавих лицедіїв, і Брієнну Тартську. В Червоній фортеці на нього чекала справжня жінка.

— Я відсилаю з вами Кайберна — піклуватиметься про вас дорогою на Королівський Причал,— повідомив Руз Болтон з самого ранку в день від’їзду.— Він наївно сподівається, що ваш батько в подяку змусить Цитадель повернути йому ланцюг.

— У нас усіх є такі наївні надії. Якщо він мені руку назад відростить, батько зробить його великим мейстром.

Конвой Джеймі очолив Волтон Сталеві Ноги — благуватий, безцеремонний, брутальний, у глибині душі — простий солдат. Джеймі все своє життя служив поряд з такими. Люди на взір Волтона за наказом свого лорда вбиватимуть, після бою розпалившись — ґвалтуватимуть, з’явиться можливість — грабуватимуть, та по закінченні війни спокійно повернуться додому, обміняють списи на сапки, одружаться з сусідською дочкою і роститимуть цілу зграю писклявих дітлахів. Такі люди без питань виконують накази, але глибока згубна жорстокість бравих компанійців їм не притаманна.

Обидва загони виїхали з Гаренхолу того самого ранку, під холодним сірим небом, яке обіцяло дощ. Сер Ейніс Фрей поїхав три дні тому — попрямував на північ, на королівський гостинець. Болтон збирався в тому ж напрямку.

— На Тризубі повінь,— пояснив він Джеймі.— Навіть на рубіновому броді перейти дуже важко... Перекажете батькові мої теплі вітання?

— Якщо ви перекажете вітання від мене Робові Старку.

— Обов’язково.

У дворі зібралося кілька бравих компанійців, щоб провести їх. Джеймі під’їхав до них.

— Золло! Як мило, що ти вирішив мене провести. Пигу! Тимеоне! Скучатимете за мною? А жартик на прощання, Шагвеле? Підбадьорити мене перед поїздкою? А ти, Рордже, не хочеш мене поцілувати на дорогу?

— Відчепися, каліко,— буркнув Рордж.

— Ну, якщо наполягаєш. Але не сумнівайся: я повернуся. Ланістери завжди сплачують борги.

Розвернувши коня, Джеймі приєднався до Волтона Сталеві Ноги та двох його сотень.

Лорд Болтон спорядив його як лицаря, проігнорувавши відрубану руку, через яку все це ратне вбрання радше скидалося на пародію і знущання. Джеймі їхав з мечем і кинджалом при боці, з притороченими до сідла щитом і шоломом, у кольчузі під темно-коричневим плащем. Він, звісно, не такий був дурень, щоб виставляти напоказ лева Ланістерів на щиті або ж простий білий герб, як у всіх побратимів королівської варти. Натомість знайшов у зброярні старий щит, пом’ятий і пощерблений, де в залишках облущеної фарби ще можна було розгледіти великого чорного кажана дому Лотстонів на сріблясто-червоному полі. Саме Лотстонам перед Вентами належав Гаренхол, свого часу це була могутня родина, та всі вони погинули сто років тому, тож ніхто не заперечуватиме, якщо Джеймі походить з їхнім гербом. Ніхто йому тепер не родич, не ворог, не побратим... і сам він теж ніхто.

З Гаренхолу виїхали через меншу східну браму, а за шість миль розпрощалися з Рузом Болтоном і його військом, повернули на південь і деякий час їхали дорогою вздовж озера. Волтон планував уникати королівського гостинцю, скільки зможе, віддаючи перевагу сільським путівцям і звіриним стежкам поблизу Божого Ока.

— Королівським гостинцем було би швидше,— зауважив Джеймі, якому нетерпеливилося повернутися до Серсі. Якщо поквапляться, він може навіть устигнути на весілля Джофрі.

— Не хочу неприємностей,— озвався Сталеві Ноги.— Тільки боги знають, на кого наскочиш на королівському гостинці.

— Кого вам боятися? З вами двісті вояків.

— Так. Але тих може виявитися більше. Мілорд велів безпечно доправити вас до батька, і я це зроблю.

«Я вже тут їздив»,— подумав Джеймі, здолавши кілька миль і проїжджаючи покинутий млин на озері. Все нині поросло травою там, де колись до нього сором’язливо всміхалася мірошникова дочка, а сам мірошник гукав: «На турнір в інший бік». Так наче Джеймі й сам не знав.

Король Ейрис зробив з посвячення Джеймі цілу виставу. Обітниці Джеймі давав перед королівським шатром, навколішках стоячи в білих обладунках у зеленій траві на очах половини королівства. Коли сер Герольд Гайтавер звелів йому підвестися й накинув на плечі білого плаща, здійнявся гомін, якого Джеймі не забути навіть нині, по стількох роках. Але того вечора Ейрис був не в гуморі й оголосив, що йому тут, у Гаренхолі, не потрібні аж усі семеро з королівської варти. Джеймі було наказано повертатися на Королівський Причал і вартувати королеву з маленьким королевичем Вісерисом, які лишились удома. Навіть коли Білий Бик запропонував узяти замість нього цей обов’язок на себе, щоб Джеймі зміг позмагатися на турнірі лорда Вента, Ейрис йому відмовив. «Тут він слави не здобуде,— сказав король.— Він тепер мій, а не Тайвінів. І нестиме ту службу, яку я скажу. Я — король. Я наказую, а він